Щоранку Олександр Гранкін приходить у даугавпілську синагогу «Кадіш», щоб допомогти розтопити грубку. Якщо треба, то допомагає і з іншими справами. Два з половиною роки тому він приїхав до Латгалії з українського Бахмуту.
Доля Олександра не балувала. Він не знає своїх батьків і дуже хоче їх знайти. Розповів, що закінчив професійно-технічне училище № 35 у Горлівці, що на Донеччині, отримав кілька спеціальностей – столяр, тесляр, маляр-штукатур та муляр. Ще у роки студентства багато працював. А потім обставини склалися так, що Олександр потрапив до лікарні, після чого став вихованцем Бахмутського психоневрологічного інтернату, вступив до нього у 2010 році.
«Наш інтернат знаходився зовсім поряд із Бахмутом – у селі Весела долина. До війни все було нормально – ми мали своє господарство, землю, кури. Директор – Людмила Іванівна Костян – дуже про нас дбала, багато хто її мамою називав. Ще з нами весь час була Алла Миколаївна – соціальний працівник, я всіх співробітників звик соціальними працівниками називати…
Найстрашнішими стали перші снаряди. Декілька людей одразу померли – від страху.
Адже психоневрологічний інтернат – це не просто пансіонат та не просто лікарня. Коли бомбили, ми ховалися по підвалах. Засинали, прокидалися – думали, все буде добре, але ні… Щодня всі жили в страху, ніхто не знав, що буде за п’ять хвилин. Я бачив, що медики теж боялися», — згадує Олександр.
Вже в перші місяці війни вирішили ділити вихованців на групи і розвозити безпечними місцями: «Я пам’ятаю, що нам привозили акумулятори, щоб ми не залишилися без енергопостачання, адже у нас близько ста лежачих клієнтів було. Ми заготовляли дрова, заощаджували. Кухарі на вулиці готували обід, я зазвичай допомагав. Я був правою рукою Людмили Іванівни. Пам’ятаю, що нас швидко зібрали та евакуювали на Львівщину.
Їхали потягом і затуляли всі вікна, бо знали – снайпери можуть бити по потягах. Вимикали світло. Я не спав два дні.
Одну людину ми втратили – вона померла від нападу високого тиску. Знаю, що нам допомагали Червоний Хрест та організація «Людина у біді». На Львівщині ми пробули недовго – 12 днів».
Далі Олександр розповів, що йому та іншим хлопцям повідомили – поїдете до Латвії: «Я не знав, що таке Латвія, але у нас був Wi-Fi, а у мене – телефон. І інші хлопці мали телефони, щоб веселіше жилося. Хлопці теж нічого про Латвію не знали, нас навчали лише всьому українському.
Ми їхали до Латвії поїздом та автобусом, з пересадками. Ми спочатку боялися, що не знаємо мови… Поселили нас у пансіонаті «Калкуни» (офіційна назва – філія «Калкуни» Державного центру соціального догляду Latgale, розташована в Калкунській волості Аугшдаугавського краю за кілька кілометрів від Даугавпілса – LSM+).
Нас прийняли як золотих людей. Вночі зустрічала директор Скайдріте (Курсіте), нас вісім чоловік було. Знаю, що інших наших хлопців до інших латвійських пансіонатів направили – де місця були.
Живемо ми чудово – люди хороші, харчування гарне.
У мене недавно день народження був (Саші виповнилося 34 роки – LSM+), торт спекли. Щоб ми не нудьгували, для нас вигадують різні конкурси та інші заходи – кілька разів на тиждень. В нас є хлопці, які співають (LSM+ писав про них тут). Але ми все одно сумуємо за Україною…».
Олександр стверджує, що його мати – єврейка, але документального підтвердження цьому факту немає. Він намагався ще до війни звертатися до різних телевізійних програм, які займаються пошуком рідних, проте нічого не вийшло.
«У Калкунах з нами працює Олечка. Я спитав, чи є в Даугавпілсі синагога. У Бахмуті не було, точніше – дуже давно була (закрили у 20-х роках минулого століття — LSM+). Олечка мене з хлопцями відвела на екскурсію до синагоги.
Мені тут дуже сподобалось. Я хочу навчитися традиціям, щоб жити правильно, як мені підкажуть мудрі люди.
Я сюди приходжу, я тут не працюю, допомагаю від себе. Я волонтер. І в Калкунах теж намагаюся допомогти. У синагозі щоранку топлю піч, молюся, потім їду в Калкуни. Тут чудово. Община чистить душу, позбавляє шкідливих звичок; звідси не хочеться їхати.
Я мрію знайти своїх батьків – хай мені буде хоч 50, хоч 60 років. Маму обійняти, розповісти, що я добре живу… Сказати мамі спасибі хочу. І жити біля єврейської громади, щоби все було спокійно, щоб не було цієї страшної війни. Я нікому не побажаю побачити це на власні очі, це дуже страшно і дуже боляче. Дай Боже, щоб у Латвії не було страху…», – поділився Олександр.
Автор: Людмила Вессель
Джерело: Суспільні ЗМІ Латвії
