Коли міста більше немає, але воно є
13 вересня Бахмуту виповнюється 454 роки. День міста завжди був для нас особливим святом, сповненим власних традицій. На жаль, сьогодні Бахмут зруйнований та окупований. Та, попри все, його серце продовжує битися в серцях тисяч мешканців нашої громади, розкиданих по всьому світу.
Втративши дім, вони не втратили зв’язку. Навпаки, виникли нові традиції, які допомагають триматися разом. Одна з них – флешмоб «Зустрінемося на каві?». Ця проста фраза стала символом єднання та надії для тих, хто мріє повернутися додому.
Тут перетинаються долі
Цього року з ініціативи Управління молодіжної політики та у справах дітей Бахмутської міської ради бахмутяни, які переїхали до Києва, відвідали особливе місце – кав’ярню «Моя точка Б». Її відкрила 22-річна переселенка з Бахмута Олександра Колягіна. Вона є і баристою, і власницею, і адміністраторкою. Дівчина створила затишний куточок, де ті, хто втратив дім, можуть знову відчути смак звичного життя.
Назва кав’ярні «Моя точка Б» відображає історію багатьох переселенців. Коли твій дім, «точка А», зруйнований, доводиться шукати нову координату на мапі власного існування. Так з’являється «точка Б» — не як заміна, а як точка опори. Саме таку й прагнула створити Олександра.
Окрім кави, тут можна знайти книги, пов’язані з Донеччиною, почути зворушливі історії відвідувачів. А ще кав’ярня стала своєрідним мостом, що поєднує тих, хто родом зі Сходу, з тими, хто хоче зрозуміти його краще.
– До мене приходять переселенці з Донецької та Луганської областей, кияни, що цікавляться історією, та військові, які відстоювали Бахмут, – розповідає Олександра. – Кожен із них приносить власну історію.
У кав’ярні «Моя точка Б» перетинаються долі людей із різних куточків України. Переселенці приходять, щоб ближче познайомитися з містом, яке стало для них новим домом і водночас є свідком їхніх втрат. Кияни й собі прагнуть зрозуміти історію Бахмута, який став символом незламності для всієї країни. Військові, що боронили Фортецю, приносять найболючіші та найцінніші свідчення. Один із них подарував бойовий прапор – символ мужності та стійкості, що вічно нагадуватиме про ціну свободи.
«Телефон до минулого»
Особливе місце в цій історії займає телефон, але не такий, яким ми користуємося в повсякденні. Цей аппарат символічно з’єднує сьогодення з минулим. За задумом Олександри, його можна використати як можливість зателефонувати додому й сказати ті слова, які так і не були сказані. «Телефон до минулого» – це й шанс віддати шану тим, кого вже немає, висловити вдячність або просто попрощатися.
Зустріч земляків на флешмобі перетворилася в душевну розмову, наповнену спогадами та надією. За чашками ароматної кави бахмутяни ділилися пережитим. Розповідали, як їхні життя розділилися на до і після. Хтось виїжджав під обстрілами, рятуючи дітей. Хтось діставався безпечного місця місяцями, змінюючи міста й країни. Їхні історії вражають.
– Ми всі зараз будуємо нові маршрути, – ділиться бахмутянка пані Валентина. – Наші дороги ведуть нас до різних міст, але Бахмут завжди залишається нашою кінцевою точкою. Це наша надія.
Бахмут – це ми…
Для кожного з них Бахмут набагато більше, ніж просто місто. Це спогади, рідні вулиці, дитинство, кохання, друзі та рідні.
– Бахмут – це моє життя, – каже тремтячим голосом Максим Іванов, батько трьох дітей. – Я не можу жити без нього, навіть якщо його зруйнували. Він у моєму серці…
Його дружина Кіра додає: «Бахмут – це ми. Ми, які залишилися живими. Ми, які боремося й чекаємо. Ми обов’язково повернемося і відбудуємо його».
– Мій рідний Бахмуте! Я росла, квітла і творила життя разом із тобою, розділяла сумні моменти і святкувала радісні, – ділиться сокровенним бахмутянка Ірина. – Сьогодні ти сивий, розбитий ворогом. Я теж сива, розбита й змарніла, і мене більше немає поруч із тобою. Але це не зрада, бо я люблю тебе ще сильніше. Нам не стерти з пам’яті роки, коли ми жили в рідному місті, пили джерельну воду й насолоджувалися тисячами троянд, висаджених земляками. Бахмутська громада пишалася сучасним стадіоном і спортивними спорудами, де гартувалися характери справжніх майстрів спорту. Гра срібних струмочків фонтану на центральній площі завжди підіймала нам настрій. Ти, Бахмуте, завжди в моєму серці, у кожній струні й ноті пісень, що присвячуються тобі.
Анастасія пригадує, як залишала місто, гадаючи, що це лише на пару місяців, але війна зруйнувала плани.
– Ми з мамою навіть речі не брали, – розповідає вона, – мріяли, що повернемося… Для мене Бахмут – це рідний дім, душа, друзі, зустрічі, найсмачніша кава та ігристе шампанське.
Коли сіль стає щастям
– Коли ми евакуювалися до Києва, довго шукали нашу сіль, щоб відчути смак рідних бахмутських страв. Одного разу в Броварах у магазині побачили мішок бахмутської солі вагою в 10 кілограмів. Це було справжнє щастя, – згадує Анастасія. – Ми тягли той мішок як справжній скарб.
– Для мене Бахмут – це, насамперед, наш міський голова Олексій Олександрович Рева, – розповідає землячка Кіра. – Завдяки йому наш Бахмут був чистим і квітучим… Ніде на мапі не знайти такого. Ми часто згадуємо День міста, який був справжнім святом. Вечірні концерти, яскраві ярмарки та феєрверки, що освітлювали все небо, – це було неймовірно!
Зустріч у кав’ярні «Моя точка Б» ще раз довела, що можна зберегти свою ідентичність і підтримувати одне одного, навіть коли твій дім зруйновано. Бахмутяни продовжують жити, любити й чекати. І ця зустріч стала для них джерелом надії в те, що вони повернуться додому.
Ранкова кава єднає
– Це вже четвертий рік поспіль, як ми з подружками збираємося тут, у Дніпрі, щоб випити ранкової кави разом з усіма бахмутянами, – розповідає Зоя Шевченко, одна з учасниць флешмобу. – І хоча ми зараз не за одним столом, саме ранкова кава об’єднала на святкуванні нашого Дня міста. Це неймовірне відчуття, яке дарує надію і підтримує наш дух.
Цього ранку бахмутяни разом пили каву в Чернігові, Одесі, Харкові, Львові, Полтаві та інших містах, де знайшли прихисток. Фотографії та відео зі спільних кавових посиденьок швидко заповнили соціальні мережі, демонструючи, як міцна спільнота Бахмута зберігає свої традиції попри всі виклики.
Сусіди відчули атмосферу Бахмута
У маленькому селі на Рівненщині, далеко від зруйнованого Бахмута, живе своїм життям одна з його мешканок – Марія Валентинівна. Разом із чоловіком вони знайшли тут тимчасовий прихисток. Коли настав День міста, замість того щоб сумувати на самоті, Марія Валентинівна приготувала запашну каву й запросила селян до себе в гості.
– Я хотіла, щоб наші нові сусіди відчули гостинність Бахмута, – розповідає жінка. – Вони багато питали про наше довоєнне життя, красу та історію міста і навіть самі розказували про знамениті бахмутську сіль та шампанське.
День міста без міста?
…Ці історії – не просто спогади. Вони формують нову тканину спільноти, розірваної війною, але об’єднаної спільною пам’яттю, болем і надією. Усе це – приклад того, як у складних історичних обставинах трансформується ідентичність громади. Є таке відчуття, що ми з вами зараз будуємо новий віртуальний Бахмут – символічний простір, в якому люди зберігають зв’язок із домом, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від нього.
– Людині властива потреба відчувати себе вдома – фізично і соціально, – коментує цей феномен дослідниця університету Осломет і Норвезького інституту досліджень оборони IFS Олександра Дейнеко. – Наслідки військової агресії росіі забирають у багатьох українців оце фізичне відчуття дому як оселі, району чи міста, яке люди вимушені покинути внаслідок небезпеки чи руйнувань. Приклад святкування Дня міста Бахмута – це чудова ілюстрація того, як бахмутський дім продовжує своє існування соціально та культурно попри фізичні руйнування. Такі свята підсилюють відчуття локальної ідентичності, дозволяють не забувати свою історію та зберігати старі кола спілкування. Це означає, що місто продовжує своє життя у віртуальному просторі памʼяті, спілкування, взаємодій та відчуття приналежності серед його мешканців.
Відео про цю зустріч можна подивитися на нашому ютюб каналі за посиланням
Олександра МИРНА. Фото авторки.
