Якщо спитати у бахмутян, на які корисні копалині багаті надра Бахмута, то більшість містян відповість – сіль. І це буде вірно. Навіть незважаючи на те, що виварювати сіль на території міста припинили більше ста років тому. Впевнений, що, крім солі, хтось назве гіпс або алебастр, що теж буде вірно, бо розробку гіпсових покладів в Бахмуті розпочали ще в першій половині ХІХ ст. й не припиняли до лютого 2022 року. Проте не всі назвуть ще одну, не менш важливу за попередні корисну копалину – глину, яка використовується для виробництва цегли, черепиці, посуду, тощо. Ось саме про неї, а точніше про виробництво цегли на території Бахмута, йтиметься в цій статті.
Перша згадка про наявність в Бахмуті цегляного заводу датується 1831 роком, і якщо брати період з цієї дати й до початку ХХ століття, то за цей час в Бахмуті в різні роки існувало більше 25 (!) цегляних й цегляно-черепичних заводів. З певних причин, на сторінках газети неможливо розповісти про кожний завод окремо, тому мова піде лише про один цегляно-черепичний завод, який належав родині купців Мінаєвих.
Вибір на цей завод випав не випадково. По перше: про мінаєвську цеглу колись чули практично всі жителі нашого міста й навіть до недавнього часу можна було почути фразу: «Цегла гарна, «царська», мінаєвська», та й черепицею заводу Мінаєвих були покриті дахи багатьох приватних будинків не тільки Бахмута, а й довколишніх сіл, у радіусі понад 100 км. По друге: у 2016 році в Бахмуті з’явилась нова вулиця – «Мінаєвська» (колишня К. Маркса), назва якої виникла завдяки топоніму, яким називали територію, де розташовувалося підприємство, що належало родині Мінаєвих, – це південна околиця міста, на правому березі Бахмутки, наприкінці Мінаєвської вулиці.
ЗАВОД
Історія Мінаєвського заводу починається з 1896 року, коли в Бахмутській міській управі було розглянуто справу «По заявлению купца Даниила Минаева об отдаче ему в аренду 2400 кв. сажень городской земли вблизи кирпичных заводов, сроком на 10 лет под устройство кирпичнаго и черепичнаго завода»
Працювати завод почав з 1897 року. На підприємстві працювало близько 40 осіб. У 1901 році поруч з заводом Даниїла Мінаєва відкриває цегляно-черепичний завод його син – Іван, а з 1903 року обидва заводи були об’єднані в один і все виробництво перейшло до І.Д. Мінаєва.
Завод Івана Мінаєва стає найпотужнішим цегляно-черепичним підприємством Бахмута, на якому цегли випускалось до 1 млн., а черепиці до 800 тис. шт. на рік. Ця кількість складала приблизно 40 % від загальної кількості виробництва всіх існуючих на той час в Бахмуті цегляно-черепичних заводів, а їх, як було згадано вище, в місті було немало.
Процес виробництва цегли на заводі був доволі простим. Глина, в яку додавався пісок (пропорції встановлювалися експериментальним шляхом), змішувалася з водою, після чого ця суміш поміщалася в цегляну форму, потім сформована «сира» цегла залишалася на землі й підсихала приблизно добу. Далі підсушена цегла переносилась в піч, де випалювалась теж приблизно добу, остигала, виймалась, і на цьому процес виробництва цегли закінчувався.
Так само вироблялася й черепиця, тільки замість цегляної форми використовувався спеціальний ручний верстат для формування черепиці. До цього слід додати, що на мінаєвському заводі практично весь процес виробництва цегли або черепиці виконувався вручну, був фізично важким й виснажливим, тому на підприємстві працювали виключно чоловіки.
Сам же завод працював сезонно, в середньому 140 днів на рік, з весни до осені, на підприємстві працювало до 50 осіб, а робітники, в залежності від своєї посади й кількості виготовленої продукції, отримували за сезон від 100 до 130 рублів. І це були найвищі заробітки в місті, у порівнянні з такими ж підприємствами Бахмута.
Після більшовицького перевороту 1917 року завод був націоналізований радянською владою й отримав назву «Пролетар». Як і при «буржуях», так і при більшовиках завод працював сезонно, виробляв цеглу й черепицю, а у першій половині 1930-х років налагодив випуск алебастру і вже мав цілком конкретну адресу: «Завод цегляно алебастровий Пролетар», вул. Радянська (Незалежності), 155.
В жовтні 1941 року завод «Пролетар» був одним із останніх форпостів оборони Артемівська Червоною армією від нацистських окупаційних військ, і внаслідок бойових дій цехи заводу перетворились на руїни.
По закінченню Другої світової війни на заводі було відновлено лише виробництво цегли та черепиці, а у 1948 році проведено реконструкцію, завдяки якій ручне формування змінилося механізованим. Також змінилася й назва заводу: замість гучної назви «Цегельно-алебастровий завод «Пролетар» підприємство отримало більш простішу – «Артемівський цегляно-черепичний завод».
Не відомо, скільки часу «Артемівський цегляно-черепний» завод проіснував як самостійна одиниця, але до1968 року він увійшов до складу Артемівського заводу будівельної кераміки («Трубний завод») як окремий цегельний цех, що розташовувався за адресом вул. К. Маркса, 59. Згодом, на початку 1980-х років, «окремий цегельний цех» перейшов у відомство Миронівського заводу Будматеріалів тресту «Донбассэнергострой».
Хто був останнім власником колишнього мінаєвського заводу невідомо, але на сьогоднішній день це вже не принципово, бо у 2011 році підприємство почали «різати» на металобрухт та «розбирати» на будівельні матеріали, внаслідок чого територія заводу перетворилася на пустир.
До 2022 року поруч із територією колишнього заводу стояла старовинна будівля, перероблена під гараж, можливо, це була одна з будівель, що належала заводу Мінаєвих. В якому вона зараз стані, нажаль, невідомо.
РОДИНА МІНАЄВИХ
Незважаючи на те, що прізвище Мінаєв достатньо відоме в Бахмуті, про самих Мінаєвих інформації вкрай мало. Проте відомо, що Мінаєвих було три брати: Олександр, Дмитро та Даниїл Андріановичі. Усі вони мешкали в місті Олександрівськ (нині Запоріжжя) Катеринославської губернії.
Олександр належав до міщанського стану, а Дмитро та Даниїл були купцями. Люди заможні, їх загальне нерухоме майно в 1912 році становило 62750 рублів, і це не враховуючи вартості підприємств, якими володіли брати. Ще один цікавий момент: сім’я Мінаєвих – християнська, при цьому вони були старообрядцями.
Щодо «бахмутських» Мінаєвих, то Даниїл Андріанович Мінаєв народився в Олександрівську у 1852 році, «зарахований до купецтва» у 1896. Його син Іван – 1879 року народження. А взагалі Д.А. Мінаєв мав 11 дітей, від двох шлюбів. В Олександрівську Д.А. Мінаєв проживав на вулиці Московській, 29, загальна сума всього нерухомого майна в Олександрівську становила 10 300 рублів, а це: 4 будинки, 2 флігелі, млин, цегельний завод, тощо.
Чи мали Мінаєви нерухомість у Бахмуті, крім заводу, – невідомо, як і немає відомостей про їхню участь у громадському житті міста, що доволі незвично для крупних й заможних купців-промисловців.
ЦЕГЛА
На питання «Як виглядає мінаєвська цегла?», навіть зараз однозначно відповісти доволі важко. За тодішніми правилами кожен виробник повинен був ставити на цеглу власне клеймо – так званий знак якості. Найчастіше це була перша літера прізвища володаря заводу.
Незважаючи на те, що у Мінаєва виробництво будівельної цегли було найбільше в Бахмуті, цегла з клеймом «М» зустрічалась рідко, та й віднести її до Мінаївського заводу можна з великою натяжкою, бо паралельно з його заводом були інші виробники які мали прізвища на літеру М – Мілєнков, Маркус, Марутаєв.
Проте в Бахмуті дуже часто зустрічалась цегла з цифрами, без будь-яких літер, де найбільша цифра була «20». Цифра на цеглі означає номер «порядовщика» – говорячи по-сучасному бригадира, якій відповідав за якість цегли, зробленої його підлеглими. Тому цілком логічно, що на заводі одночасно могло працювати відразу кілька бригад формувальників-«цеглярів», які окремо вели облік своєї продукції. Цегла з цифрами від «1» до «8» частіше зустрічається у спорудах побудованих до 1917 року, у пізніших, побудованих у період з першої половини 1920-х й до 1950-х років цифри починаються з 9 і більше, тому можна припустити, що традиція «цифрового» позначення цегли була продовжена на заводі після того, як він був націоналізований радянською владою.
Григорій Соколовський, старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
