13.03.2019
17Коли я бачу дітей з інвалідністю, моє жіноче серце стискається від болю. Вони такі, як і всі! Але їм треба трошки більше… Останнім часом все більше розмов про інклюзивне навчання. Але що це таке і як воно впроваджується в Бахмуті?
Відповіді на ці питання я знайшла, коли поспілкувалася з тими, хто кожного дня робить все можливе, щоб особливі діти почувалися на рівних зі звичайними хлопчиками та дівчатками.
Інклюзія в перекладі с англійської означає «включення». Головна мета інклюзивної освіти – долучити та забезпечити особливих дітей потрібними знаннями в умовах загальноосвітнього закладу.
В Інклюзивно-ресурсному центрі все по-домашньому
20 вересня 2018 року у Бахмуті свої двері відчинив Інклюзивно-ресурсний центр. Саме до цього Центру, який розмістився в будівлі загальноосвітньої школи №2, я і завітала на початку березня. Пройшов певний час з того моменту, як туди почали приходити особливі діти з батьками, тому вже можна зробити деякі висновки.
Заходжу. Озираюся. В Інклюзивно-ресурсному центрі по-домашньому затишно і приємно. На підлозі – килими, крісла – комфортні безкаркасні.
«Кожна дитина особлива. Всі діти рівні» – надруковано на стенді. Його з зацікавленістю роздивляється чоловік, що, мабуть, потрапив сюди вперше.
Йому розказують, що установа забезпечує право дітей від 2-х до 18-ти років з особливими освітніми потребами на здобуття дошкільної, шкільної, професійно-технічної освіти шляхом проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки та забезпечення кваліфікованого педагогічного супроводу.
Майю з Авдіївки навчили говорити
Я спілкуюся с бабцею особливої дівчинки Майї, яка з великим бажанням займається в сенсорній кімнаті.
– В Інклюзивно-ресурсний центр ми стали приводити нашу дівчинку з моменту його відкриття в Бахмуті, – розповідає мені Ніна Олександрівна. – Нашому сонечку скоро виповниться 15 років. Вона все розуміє, але… свої перші слова Майя змогла вимовити лише за допомогою педагогів Центру в Бахмуті.
Раніше ми жили в Авдіївці. Там з Майєю дома працював педагог. Але ми прагнули контакту з дітьми. Возили її в Донецьк в дитячий садок, де вона ходила в спеціалізовану групу. Потім два роки вона навчалася в спеціалізованому інтернаті для особливих дітей. Але змін у розвитку дівчинки не було.
Коли прийшла війна, дівчинка була в Одесі в санаторії. Дякувати Богу, що вона не побачила того жахіття, що тоді в нас відбувалось.
Ми переїхали до Бахмуту, де живемо вже п’ять років. Майя пішла до школи, навчається у спеціалізованому класі. Для нас найголовніше, що вона почала розмовляти.
Коли дівчинка вийшла з заняття з логопедом, і я з нею познайомилася, вона зуміла вимовити моє ім’я. Я бачила, що їй було непросто сказати «Тетяна», але вона зробила це для мене… Чесно, хотілося плакати…
Кожна історія, яку я почула від батьків – це певна життєва трагедія.
Тунель, басейн та велотренажер
Директор Інклюзивно-ресурсного центру Лариса Гайтина продемонструвала мені облаштований сучасним обладнанням зал лікувальної фізкультури. Дітям до вподоби м’який модульний тунель, сухий басейн з різнокольоровими кульками, велотренажер.
– У нас поки що немає інструктора ЛФК, але вже оголошено конкурс на заміщення вакантної посади, – коментує Лариса Григорівна. – Справжнім острівком відпочинку для дітей є сенсорна кімната, в якій розташовані бульбашкова колона, світлодіодні волокна, м’які модулі, сенсорна лампа.
У Центрі працюють висококваліфіковані фахівці, що пройшли великий конкурсний відбір, який проводило управління освіти. Я подивилась, як проводять заняття педагог-дефектолог, логопед, практичний психолог.
– За рахунок коштів з місцевого бюджету ми придбали ще і музичний центр, – розповідає Лариса Гайтина, – у нас є релакс-килим.
На організацію нашого Центру було витрачено 474 тисячі гривень з державного бюджету і 508 тисяч гривень з місцевого – на ремонт, меблі та оснащення матеріально-технічної бази.
– Ларисо Григорівно, кого зараховують до Центру в першу чергу?
– В першу чергу ми беремо на корекційні заняття дітей, які знаходяться в статусі «дитина з інвалідністю». Проводимо комплексну педагогічну діагностику для зарахування в заклад освіти – логопедичну групу, групу з затримкою психічного розвитку та спеціалізований дитячий садок. Її вже пройшло 88 дітей, ще документи на 20 осіб в обробці.
Заняття проводяться періодично, з тривалістю 1-2 місяці в залежності від порушень, які є у дитини. Вони безкоштовні. Кожна дитина за цей період може відвідувати заняття у вчителя-дефектолога, вчителя-логопеда та вчителя-психолога.
Ні психіатра, ні офтальмолога, ні сурдопедагога
– Які в Інклюзивно-ресурсному центрі існують проблеми?
– На жаль, у Бахмуті немає дитячого лікаря-психіатра. Тому батькам приходиться їхати до Слов’янська. Там теж певні проблеми. Ті, хто потрапляє на консультацію вперше, можуть чекати в черзі більше місяця.
Також нам бракує дитячого спеціаліста–офтальмолога. Поки що немає сурдопедагога. Але вчитель-дефектолог вже навчається в Київському національному університеті за рахунок місцевого бюджету, де здобуде кваліфікацію сурдопедагога.
Інклюзивно-ресурсний центр розташований далеко від центра міста, не всім це зручно. Мер Бахмута пообіцяв нам, що як тільки з’явиться можливість, ми переїдемо до центра міста.
Повна інклюзія для Олександри
Наскільки особливі діти адаптовані в звичайній школі, і яка в них там інклюзія, я вирішила перевірити власноруч. А допомогли мені в цьому Олександра Колєснік зі своєю матусею Альбіною Гребєнюк, яка нещодавно створила у місті громадську організацію «Бахмут Особливий».
– У жінок, які народили діточок з певними проблемами, є два шляхи, – розповідає мені Альбіна. – Вони можуть сидіти вдома зі своїм особливим сином або дочкою, я таких мам називаю «памперсними мамками», або діяти – робити все, щоб їх діти були такими, як усі. Держава створює для цього всі умови, тому треба бути активнішими і знати свої права.
Моя Олександра має повну інклюзію в НВК №11. Вона, на мою думку, одна така в усьому Бахмуті.
Олександра має проблеми з опорно-руховим апаратом, самостійно робить тільки декілька кроків, тривалий час проводить в інвалідному візку. Я пройшла з нею весь шлях від дому до школи. Бачила, як тяжко їй, наприклад, перейти дорогу. Є проблема – в Бахмуті поки що тільки один тролейбус з низькою підлогою, який, до того ж, не їздить до школи, де навчається дівчинка.
У приміщення НВК №11 Олександра трапляє через спеціальний вхід з пандусом.
Інвалідний візок не помічають
Коли ми увійшли до класу, я побачила, як діти зустрічають дівчинку з інвалідністю. Вони майже не помічають, що між ними – інвалідний візок.
– Велике спасибі нашим вчителям, – говорить мати дівчинки. – У Олександри є асистент – вчитель Наталя Борисівна Полякова, яка постійно з нею. Вона допомагає моїй дитині на уроці, на перерві, водить її до їдальні, до роздягальні. На її жіночих руках базується інклюзія моєї дитини.
В НВК №11 для Олександри створили вільний вхід у приміщення їдальні, для неї встановили рукомийник, вона зручно сидить за шкільною партою.
– Цікаво, а як відреагували батьки однолітків, коли дізналися, що з ними буде навчатися особлива дитина? – поцікавилася я у класного керівника 5-Г Марини Степанівни Чаплик-Зеленської.
– Дуже добре. Зараз діти навчаються в п’ятому класі, а інклюзія була започаткована рік тому. Якщо дівчинка з якихось причин відсутня, її однолітки одразу це помічають і питають, чому її немає. Олександра Колєснік навчається за загальноосвітньою програмою, її знання оцінюють так само, як і всіх, але розклад її занять особливий.
Заступник директора з навчально-виховної роботи Ганна Олександрівна Жовта розповіла, що в НВК №11 на індивідуальній формі навчання – 11 школярів. Повна інклюзія – у Олександри. Школа створює такі умови, щоб усі уроки того класу, де навчається особлива дівчинка, відбувалися на першому поверсі.
В планах – Говерла
Сама ж Олександра розповіла мені, що не буде обмежуватися тільки навчанням у школі. Влітку вони з мамою планують піднятися на Говерлу. Волонтер з Тернополя Лілія Проць пообіцяла допомогти дівчинці, адже це – великий стимул ще раз показати всім, що інвалідний візок – не вирок.
Ознайомившись з тим, як запроваджується у Бахмуті освітня реформа, можна сказати, що інклюзивна освіта зробила тільки перші кроки. Треба активно продовжувати рухатись назустріч дітям з інвалідністю.
Тетяна ПОСТОЄВА.
