23-річний Дмитро Павлов із Бахмута уже майже рік як мешкає та працює тренером в Рожищі. Каже, що не впевнений, чи повернеться туди, звідки родом.
Навчався у спортивному училищі ім. Сергія Бубки, яке переїхало з Донецька у Бахмут.
В Бахмуті працював вчителем фізкультури у школі №10.
«Працюю там ще й зараз, уроки проводжу онлайн», – каже хлопець.
Подорож на Волинь у Дмитра була довгою: спочатку він поїхав в Часів Яр до батьків, а згодом в Дніпро, Чернівці, на Вінниччину, Ірпінь, а вже потім у Рожище.
Батько Дмитра у Часовому Яру був пастором церкви християн-євангельських баптистів та директором реабілітаційного центру для алко- та наркозалежних.
Тож хлопець допомагав батькові евакуйовувати людей із небезпечних територій.
«Я не мав досвіду водіння авто, хоча маю водійське посвідчення. Мені тато дав машину і каже: «Їдь, бо треба». Мало того, що війна, то я ще стресував через це, бо ж їхав не сам, а віз пасажирів. Тільки нещодавно я перестав боятися їздити за кермом», – ділиться переживаннями волейболіст.
Дмитро Павлов почав займатися волейболом у 15-річному віці, грав у волейбольному клубі «Бахмут».
«Волейбол – це моє, це гра команди, це згуртованість, підтримка один одного. Для мене волейбол – це платформа, щоб допомагати та служити людям. Я люблю волейбол, але більше люблю спілкуватися з дітьми, які його грають», – каже хлопець.
У Рожищі Дмитро працює тренером з волейболу у спортивній школі, а ще грає за команди «Рожище» та «Олюр-транс».
«Війна війною, але ж просто скласти руки і сидіти не можна. У кожного своє покликання: я люблю працювати, тренувати дітей, підлітків. Після кожного тренування я намагаюсь з дітьми говорити, прививати їм християнські цінності. Ми говоримо про риси характеру: доброту, любов, смирення, терпіння, а саме головне, що діти чекають цих розмов», – розповів Дмитро.
