30.01.2024

110

Бахмут в евакуації Новини Суспільство

Бахмутські білі лебеді з Північного ставка…

Олег з родиною трималися в Бахмуті до осені 2022 року

Ця зворушлива історія звичайної бахмутської сім’ї вимусила мене думками знов поринути в наше минуле життя…

З земляком Олегом я зустрілася випадково. Він отримав хліб, котрим пригостили благодійники, та обмовився, що дуже любив паляниці із бахмутського «Гарячого хліба». Іноді поки доходив додому, у торбі залишалися тільки крихти. Такий він був свіженький та смачненький…

Коли я почула, звідки чоловік, вирішила поспілкуватися, бо тепер всі ми, бахмутяни, стали рідними. Ні Олег, ні я не стримували сліз, згадуючи життя в тому бахмутському пеклі.

Тільки б не залишати рідного краю

З’ясувалося, що мій співрозмовник народився та мешкав у Бахмуті все своє життя – у районі Північного ставка. З батьками трималися майже до листопада 2022 року. Бігали за гуманітарною допомогою, коли трохи стихало. Там вони мали змогу зарядити мобілки, щось перекусити та випити кип’ятку. Ризикували…

– Пам’ятаю, як одного разу поверталися до укриття під рясним дощем уламків від зброї чи будівельного сміття, – розповідає Олег. – З батьками самотужки хотіли вистояти, вижити, тільки б не залишати рідного краю…

Я ж у Бахмуті народився, навчався, кохався, намагався створити міцну родину саме в рідному місті. Здається, що тільки нещодавно були прогулянки під місячним сяйвом, кохання та танці, потім, весілля…

Сьогодні, на жаль, картина життя жахлива та наче намальована чорними фарбами. Вбиті троянди, розстріляне дитинство, зруйновані будинки. Наш ставок став безводним через руйнування дамби. Білі лебеді – символ вірності та кохання, які завжди привітали містян, що там відпочивали,  залишилися тільки на світлинах. Вони роками прикрашали мальовниче водяне дзеркало, даруючи бахмутянам свою впевненість, надію на майбутнє. Добре, якщо вижили та знайшли інший прихисток.

Прийняли рішення тікати

Якби ви знали, чого я тільки не бачив, поки залишався в Бахмуті. Живого вже майже нічого не було. Ми перебували в самому пеклі. Коли терпіння закінчилося, та й батькові було дуже погано, бо він хворий на серце, прийняли рішення тікати. Так, саме тікати, бо евакуацією це назвати неможливо. Ледве вскочили в машину волонтера, з собою забрали старенького котика, як по сусідньому дому шарахнуло. Втягнули голови в плечі та молилися, щоб вижити. Дякувати сміливим хлопцям, вивезли нас до невеличкого села Полтавської області. Там добрі люди надали нам житло майже безплатно. Хіба що треба було сплачувати за електрику та воду. Пічне опалення мене не лякало, придбали вугілля та дрова.

– Ви хоч трошки отямилися після пережитого?

– Тільки ми почали вільно дихати, як страшне горе увірвалося в нашу сім’ю. Помер батько…

    Ця втрата лягла тягарем й на хворе серце матері.  Вона занедужала та перестала самостійно ходити. Мені було дуже тяжко. Залишати її саму вдома я не міг, тому працювати не мав змоги. Старенька була дуже наляканою й не відпускала мене від себе. Тоді я почав обробляти город. Посадив на тому шматочку землі огірки, помідори, моркву, картоплю. Господарі хати дозволили нам збирати врожай малини та яблук.

Батьків поховав на чужині…

Але з кожним днем було все менше радості. Матуся теж померла. Батьків поховав на чужині…

Приїхав до знайомого. Тепер разом працюємо в будівництві. Мешкаю в гуртожитку, але дуже хочу додому. Розумію, що моє місто стогне від болю, що я безхатько, але вірю в нашу Перемогу. Життя усім підготувало іспити на рішучість, силу, витримку та міць. Дорого платять українські сини та доньки за свою землю. Та все ж будемо сподіватися, що Бахмут знов буде вільним та найкращім на Землі.

Поспілкувалися ми з Олегом, поплакали та вирішили, що будемо тримати зв’язок, щоб зустрітися вдома після Перемоги біля фонтану.

Олександра МИРНА.