Життєву історію бахмутян цього разу я почула під кабінетом лікаря-стоматолога в одному з районів Києва. Подружжя похилого віку, Олексій та Валентина, зморені очікуванням своєї черги, ділилися думками про життя на чужині. Їх розповідь вразила і мене, і пацієнтів, що зібралися в лікарні. Вони уважно слухали наших земляків і співчували їх нелегкій долі.
Валентина розповідала, як довелося їм з чоловіком ховатися від обстрілів в підвалі свого будинку. Саме в січні 2023 року війна неймовірно близько підійшла до їх дому. Коли вони зі своїм 73-річним Олексієм загубили віру та надію на порятунок не тільки житла, а й свого життя, прийняли важке рішення – тікати.
Палали розбиті багатоповерхівки, магазини… Було моторошно, гучно, небезпечно. Саме тоді й покинули підвал та разом із сусідами вирушили в дорогу. Терпіти вже не було сил. Ще й чутки поширювалися, що десь недалеко людей завалило плитами перекриття та придавило будівельними матеріалами в їх домі.
Сусід Микола та його жінка Наталя запросили цю немолоду пару в невідому путь. А вже й не було іншого вибору, як і не було часу та коштів, щоб розраховувати на щось інше. З рюкзаками, де були ліки, медичні картки, свічки, сірники та документи, повз сірі, завалені сміттям вулиці, добігли до міста зустрічі з перевізником. Тяжко було розлучатися з найріднішим, тим, що тримало їх до останнього: містом, вулицею, рідним Храмом, що залишився в минулому вимірі за вікном пасажирського авто.
Як тільки проїхали Костянтинівку, почали трішечки оговтуватися від прильотів та полювань безпілотників. Їхали мовчки. Кожен про щось думав та мріяв. Скоріше за все, про обов’язкове повернення додому.
Ближче до вечора їх доставили в Київську область. Кілька дзвінків телефоном. Знайшли однокімнатну квартиру, яку й винайняли разом з сусідами. Вже згодом розселилися окремо.
Чоловік Валентини розказав про те, як складно було адаптуватися їм до життя начужині. Олексій має зовсім слабкий зір, бо хворіє на цукровий діабет та має ще багато інших супутніх захворювань. Через це він не може самостійно рухатися та повноцінно жити.
Його Валентина займається усіма жіночими та чоловічими справами: магазини, лікарні, перукарні, приготування їжі, навіть, ремонт праски, побутової техніки та всього того, що має робити чоловік. Виживати тяжко. Його вже немолода дружина теж хворіє на серце. Це все бентежить та лякає: яким буде їх спільне майбутнє?
Сімейний бюджет бахмутян становить до 7000 гривень та соціальні виплати. Витрати мінімальні по 100 гривень в день. Це на харчі, ліки та інші побутові послуги. Як можна вижити?
Орендоване житло коштує в місяць 7 тисяч гривень. А нещодавно їм стало відомо, що з листопада сплата за квартирування буде дорожчою на цілу тисячу, на жаль. Доведеться забути про лікування зубів, адже віддавати 2000 гривень за один зуб – розкіш не для всіх. Краще «покласти зуби на полку».
Дітей у них не має. Розраховувати ні на кого… Як зізналася Валентина, пройшло вже понад 10 років, як не стало її синочка. Він пішов з цього світу через тяжку хворобу.
Є онук, але він з ними майже не спілкується. У нього свої інтереси, свій шлях. Проте Славко вихований, чемний молодик. Вони зустрічаються дуже рідко, бо він мешкає зі своє сім’єю в іншій області. Лише інколи присилає Новою поштою трохи смаколиків, шкарпетки, пігулки тощо. Вони вдячні Господу й за таку увагу до себе.
Головне зараз, щоб вистачило часу нашим землякам дочекатися кращих змін у житті. Хай затихне зброя! Хай мирне сонечко збере бахмутян до свого міста, що досі стогне від болю та гулу ракет. Надія завжди живе, поки живі люди.
Сумно закінчилась несподівана зустріч з земляками. З побажаннями здоров’я, терпіння та Господнього захисту ми розійшлися з цими щирими, відвертими людьми. Пообіцяли зустрітися вдома. Саме так хай воно й буде …
Записала Олександра МИРНА.
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Наш дім, Бахмут!!! Ми повернемося, наше місто, чекає на нас. Скровавлен та покалечен, но він наш, БАХМУТ!!!!