З Віктором Мілентійовичем Лисом, Заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, президентом Федерації легкої атлетики Донецької області, тренером національної паралімпійської збірної України, на той час начальником Управління з питань фізичної культури та спорту Бахмутської міської ради ми зустрічалися у Бахмуті ще у тому році. Після чергового прильоту по стадіону “Металург”. Віктор Мілентійович був дуже засмучений та здивований тим, що я й досі вдома. Він порадив мені та родині евакуюватися, бо залишатися було небезпечно.
Після нашого спілкування на Топталівці, ми розійшлися… Але домовилися, що обов’язково повернемося, щоб відновити зруйноване життя…
Пройшов деякий час і ми знову побачилися мов рідні. Але тепер у Києві.
Поговорили до душі, згадали, як працювали раніше.
-Перший етап реконструкції стадіону «Металург», будівництво легкоатлетичного манежу, було завершено у 2009 році, – згадує Віктор Мілентійович. – У вересні 2013-го спортивний комплекс був зданий в експлуатацію у повному обсязі. Це була значна подія не тільки для нашого міста. Ведучі спеціалісти сфери спорту говорили про те, що це одна з кращих тренувально-спортивних баз України, яка відповідала всім сучасним вимогам та міжнародним стандартам. З часом наш комплекс дійсно став центром розвитку спорту Донеччини, підготовки спортсменів області та України з різних видів спорту. Наприклад, у 2021 році на базі стадіону «Металург» було проведено понад 100 заходів міського, обласного та всеукраїнського рівня, навчально-тренувальних зборів ведучих спортсменів області та України, чемпіонатів міста, області, України з різних видів спорту. Стадіон «Металург» став центром оздоровлення та дозвілля, щоденно його відвідували близько 1000 бахмутян: учнів, студентів навчальних закладів, СДЮСШ, працівників підприємств та установ, пенсіонерів, людей з обмеженими можливостями.
-На 2022 рік були великі плани… -Згідно всеукраїнського спортивного календаря, -відмічає Віктор Лис, – у Бахмуті було заплановано проведення ряду важливих всеукраїнських змагань, підготовка спортсменів збірних області, України до відповідальних стартів, відновлення та удосконалення спортивно-оздоровчої бази…
У лютому в Бахмуті пройшов традиційний чемпіонат України з легкоатлетичних метань серед спортсменів паралімпійців. В них прийняли участь більше 150 учасників з різних регіонів країни. Такі змагання непрості в організації, потребують великих зусиль, та все пройшло на найкращому рівні.
Ми з полегшенням зітхнули, почали готуватися до організації наступних заходів, запланованих на березень. Та настало 24 лютого…
-Щодня надходила тривожна інформація, – згадує мій співрозмовник. – Ми дивилися новини про те, що відбувалося на фронтах. Буча, Маріуполь… Ніхто не міг повірити в те, що це сталося… Ми продовжували виконувати свої функціональні обов’язки, все більше розуміючи, особливо після перших «прильотів» в місто, що це не сон, а реальне сьогодення, що це надовго.
Максимальне відчуття реальності подій стало після того, як в місто почали прибувати поранені військові, евакуйовані мешканці Пропасного.
Дні, місяці склалися в якийсь неймовірний перебіг подій: робота, повітряні тривоги, розлучення з рідними, друзями, сусідами, знайомими… Ми розлучалися майже без надії, що ще колись побачимося…
-З міста почали масово евакуйовуватися обласні спортивні заклади, установи, їх персонал та учні. Вивозилося обладнання та інвентар, документація. Ми також розпочали попередню роботу по переведенню структур управління, КДЮСШ, централізованої бухгалтерії, інших осередків в більш безпечні міста.
– Абсолютна більшість працівників не хотіла покидати місто, не вірила в те, що наш Бахмут постраждає, – говорить Віктор Мілентійович. – Робили все, що було в наших силах, щоб забезпечити життєдіяльність спортивно-оздоровчих об’єктів.
-Почуття абсолютної реальності подій прийшли 1 червня, коли стався «приліт» ракети великого калібру на вулицю Горбатова, поряд зі стадіоном, -зітхає мій земляк. -Були пошкоджені дах, стіни, вікна, бігові доріжки. Це був початок…
-Чи ви пам’ятаєте той день, коли саме на стадіон прилетіла ракета?
-11 червня о 5.20 мене підняв дзвінок охоронця, який доповів про враження стадіону ракетою. Через 30 хвилин я був на місці. Важко описати, що я відчував у ті хвилини… Ракета влучила в центр трибуни, розтрощила значну її частину, підтрибунні приміщення, стіну та дах легкоатлетичного манежу, утворивши воронку, глибиною до п’яти метрів. На той час ми перевели для безпечної роботи працівників бухгалтерії Управління саме в ці приміщення, бо там було подвійне армоване бетонне перекриття… Страшно подумати, що було б з людьми, якби вони в той час знаходились на робочих місцях. Від вибуху частину конструкції трибуни викинуло величезною багатотоною брилою на бігові доріжки. Вся територія легкоатлетичного ядра, футбольного поля була покрита величезними шматками бетону.
Не вірячи в те, що враження стадіону може повторитися, ми з колективом робили спроби по відновленню пошкоджених стін та даху манежу, щоб не допустити подальших руйнувань будівель від природних явищ. Спочатку робили все можливе своїми силами, потім розпочали пошуки підрядної організації, яка мала відповідну техніку та могла виконати необхідні роботи.
Та то був лише початок… Від подальших прильотів та вибухів були потрощені конструкції, вікна, стіни споруди. Ми їх латали та ремонтували, а згодом, після багаторазових попадань, зрозуміли, що все це немає ніякого сенсу… Зараз, дивлячись на те, що відбувається з нашим містом, розумієш наскільки відносно незначними, на той час, у порівнянні з сьогоденням були враження нашого об’єкту. Та це був наш стадіон, в який було вкладено стільки сил, праці та сподівань…
-В той час працівники сфери фізичної культури, ті що залишились у місті, максимально мобілізувались, – ділиться спогадами Віктор Мілентійович. – Ремонтували пошкодження, прибирали територію об’єктів, розвантажували транспорт з гуманітарною допомогою, перевозили її за місцем призначення для населення. Грузили для перевезення та збереження обладнання та інвентар стадіону, допомагали в цьому також працівникам медичних та освітніх закладів.
По ініціативі керівництва міста висаджували троянди по вулиці Корсунського. Зараз може дехто скаже, що то була дурня. Але на той час це все давало всім нам якийсь психологічний підйом, віру в майбутнє нашого міста. Тоді це було дуже важливо…
Коли ворог почав підходити все ближче до міста, все більш активно його обстрілювати, деякий час вся моя сім’я з дітьми та онуками, сім’я друзів жили «комуною» в моїй квартирі, бо у нашому домі було бомбосховище. З часом ми зрозуміли, що залишатись в місті з кожним днем все небезпечніше.
В квітні дружина з дітьми та онуками виїхали з Бахмута, а я залишився.
-Першого серпня мені виповнювалося 65 років, – згадує Віктор Лис. – До цього часу, по узгодженню з керівництвом, я планував працювати і подалі, були сили, бажання, великі плани.
Але у зв’язку з зазначеними подіями я не бачив більше сенсу продовжувати свою роботу на посаді начальника Управління, тим паче, в дистанційному режимі. Я прийняв для себе дуже важке та болісне рішення про звільнення.
-На посаді голови комітету, начальника Управління з фізичної культури та спорту я пропрацював з 1991 року. Це були нелегкі та дуже важливі в моєму житті роки. Я ставив цілі та при підтримці міської влади та колективу однодумців їх досягав. За цей період збудована в місті спортивна база відповідала всім сучасним та міжнародним стандартам. Артемівськ/Бахмут став одним із головних центрів підготовки спортсменів найвищого рівня в Донецькій області, згодом в Україні.
Спортсмени міста досягли значних результатів в різних видах спорту, серед них чемпіони, призери України, Європи, світу, Олімпійських та Паралімпійських ігор. Тільки за останній час у Бахмуті було підготовлено 6 заслужених майстрів спорту України, 38 майстрів спорту України міжнародного класу, більше 80 майстрів спорту України.
Розпорядженням міського голови Олексія Реви, 31 липня 2022 року, я був звільнений з посади.
-В кінці серпня виїхав з міста, а з 1 серпня 2022 року розпочав роботу з Національною паралімпійською збірною, – зазначив Віктор Мілентійович. –
До цього часу, починаючи з 1980 року, я працював з паралімпійцями за сумісництвом.
-На сьогодні три моїх спортсмени входять до основного складу національної збірної, двоє є кандидатами в збірну.
З грудня ми з дружиною проживаємо в Києві: жінка – постійно, я тимчасово, в проміжках між навчально-тренувальними зборами, які проходять в різних містах країни та за кордоном.
-Поділіться планами на майбутнє.
-У липні цього року, в Парижі, відбудеться чемпіонат світу з легкої атлетики. Це дуже важливі змагання, на яких ми будемо виборювати ліцензії для України на участь в Паралімпійських іграх 2024 року.
У лютому відбулися важливі міжнародні змагання в Дубаях, де мій спортсмен посів третє місце в штовханні ядра, та перше місце в метанні диску. Він також виконав нормативи допуску до чемпіонату світу 2023 року.
Пройшло декілько місяців, як я виїхав з Бахмута. Та надія на повернення в рідне місто не покидає. Бахмут – це мої найкращі спогади, друзі, знайомі, робота, колектив надійних, порядних людей, професіоналів. З ними було можливо звернути гори.
Всіх нас об’єднували спільні цілі, ми раділи досягненням, а на сьогодні, на жаль, нас розкидало по всій країні та далеко за її межами.
Чи зустрінемося ми знову у нашому рідному місті?
Дуже сподіваюсь, що це відбудеться в найближчий час. І нам ще вистачіть сил внести свій вклад у відбудову Бахмута.
Підготувала Тетяна Постоєва.
