Війна зруйнувала все, чим жили раніш. Відтепер ранок ми починаємо з огляду гарячих новин про палаючий Бахмут. А ще радіємо, коли хтось із знайомих виходить на зв’язок, щоб поділитися думками чи спогадами.
Я завжди із задоволенням відправляюся за десятки кілометрів до Центра підтримки бахмутян у Києві, бо саме там зустрічаю земляків. Як відмітив колишній рятувальник, котрий не один рік ходив на роботу повз мій двір, у Бахмуті ми б тільки привіталися, а тепер навіть обіймаємося, бо знайоме обличчя стало рідним у чужому краї.
Особливо приємно спостерігати за тим, як бахмутяни реагують на газету «Вперед». У хабі вони отримують пресу періодично та безкоштовно. Колитце побачила, не стримала сліз. І чоловіки теж плачуть…
-Невже я тримаю нашу «Вперед», – голосила жіночка, притискуючи газету до серця. – Вона частина рідного Бахмута. Навіть, пахне будинком… -Уперше за стільки часу я прочитаю саме газету «Вперед», – відмітила Лідія Миколаївна. – А ще дуже здивую свого батька. Йому вже за вісімдесят, він постійно робив передплату на місцеву пресу. Уявляєте, яким буде його подив, коли я привезу йому нашу рідну «Вперед».
-Я дуже хочу додому, – крізь сльози зізнався Володимир Васильович. Він з любов’ю складав у торбу газету. – Повернусь – поцілую бахмутську землю, а потім поріг будинку.
-Будемо плакати сильно, – додала Тетяна Михайлівна. – Ми – мешканці району Нового ринку, то не знаємо, що зараз із нашою хатою по вулиці Ювілейній. Говорять, одного під’їзду немає зовсім… Ми постійно плачемо. Душа розривається за тих, хто залишився у пеклі. Дуже добре, що газета «Вперед» живе, надихає на краще та інформує про важливе.
