«Мрію пройти тією дорогою, якою йшов у дитинстві та віднайти на руїнах свого будинку щось рідне та пам’ятне…»
Бахмутянин Артем Деркачов працює журналістом у виданні Frontliner. У лютому цього року до сумних роковин повномасштабного вторгнення він написав змістовну статтю про наше місто, яке знало мир і красу, але стало відомим на весь світ як символ війни та незламності. Називається вона «Бахмут – місто троянд, що стало фортецею».
Це ґрунтовний матеріал про те, як Бахмут трансформувався з маленького радянського містечка в фортецю з українською ідентичністю. Зараз, коли наше багатостраждальне місто поступово зникає з інформаційної мапи, дуже важливо не дати світові забути про нас. Артем починає свою розповідь з того, що знайомить читачів з містом:
Бахмут – це місто, з якого молодь виїжджала не тому, що тут було погано, а просто тому, що хотілося більшого. Водночас завжди залишалася думка: «У будь-який момент можна повернутися».
Коли я народився, це ще був Артемівськ – невелике провінційне містечко, одне з найрозвиненіших промислових міст Донбасу. Зелене, затишне, з трояндовими алеями вздовж центральних вулиць, житловими будинками не вище десяти поверхів і доглянутими скверами. Тут майже усі знали одне одного, а новини розліталися швидше, ніж встигали надрукувати їх у місцевій газеті.
Артемівськ мав свою географію, зрозумілу тільки місцевим. Район «Центр» — із ринком та великим гучним годинником на будинку культури. «Забахмутка» – з Артемівським заводом шампанських вин і фірмовим магазинчиком ігристого. «Новий ринок» – місце новобудов і магазинів. «Бугор» – багато хто вважав його кримінальним районом, у час повномасштабної війни військові називатимуть його районом Літачка. І, зрештою, мій рідний «Посьолок» із пам’ятником серця, лавками під каштанами та славнозвісною Алеєю троянд.
В 2014-му автору статті було 12. Але він памʼятає перші постріли та вибухи, розповідає про повернення міста до самоідентичності та розквіт Бахмута у той період, коли закінчував школу й мріяв про майбутнє.
А потім Артем Деркачов розповідає про війну у своєму житті:
2022-й: троянди під обстрілами
У 2021 році я остаточно переїхав до Києва. Жив у гуртожитку, шукав роботу за освітою – журналіст. А відтак, згодом потрапив на стажування до однієї з регіональних редакцій столиці. Напередодні Нового року, за традицією, поїхав до батьків у Бахмут. Тож лютий 2022-го став останнім місяцем, коли я був у рідному місті. Повернувшись до Києва, я отримав від редактора завдання: зняти матеріал про готовність бомбосховищ до можливої війни. Тема тоді звучала тривожно й дуже актуально. Але здійснити одну з перших своїх київських зйомок я так і не встиг – почалося повномасштабне вторгнення.
І поки ми в гуртожитку облаштовували бомбосховище, а на околицях столиці вже точилися бої, у рідному Бахмуті ще було тихо. Батьки вірили, що «все буде як у 2014-му», кілька днів напруги, і мине. Та коли росіяни окупували сусідню Попасну, стало зрозуміло: цього разу війна інакша.
Місто поступово знищували – спочатку від вибухів зникали вікна, потім дахи, цілі квартали стали чорними плями на мапі міста. Під приціл війни потрапили житлові будинки, лікарні, школи, великі підприємства. Завод гіпсокартону згорів після численних прильотів, від нього лишилися лише бетонні арки та іржавий каркас. А підземні галереї заводу шампанських вин, що колись зберігали тисячі пляшок славнозвісного шампанського, окупанти перетворили на військову базу – з казармами, складами боєприпасів і командними пунктами. Бахмут, який колись жив мирним промисловим життям, день за днем перетворювався на поле битви.
Родина з дітьми повертається у підвал-бомбосховище з пункту Незламності, де вони заряджали телефони та отримували гуманітарну допомогу. 19 грудня 2022 року.
Місто, що спорожніло
До початку повномасштабного вторгнення у Бахмуті мешкало близько 80 тисяч людей разом із переселенцями, які ще з 2014 року знаходили тут притулок. Коли почалися постійні обстріли, більшість виїхали: одні до Дніпра, інші до Києва, а мої батьки до Броварів. Саме туди переїхала й частина бахмутської лікарні. Після евакуації медичного персоналу у Броварах відновила роботу Бахмутська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування, що тепер діє як лікувально-діагностичний центр. Там працюють десятки бахмутських лікарів, медсестер та адміністраторів – ті самі люди, які колись рятували поранених і хворих у рідному місті під обстрілами.
Вирва від вибуху перед входом до торгового центру «Україна». 30 липня 2022 року.
Фортеця Бахмут
Я ніколи не думав, що моє місто стане відоме не лише в масштабах країни, а й для всього світу. Місто стало символом фортеці – зруйнованої, але такої, що не зламалась, принаймні у моїй пам’яті. Бахмут, колись відомий своїми трояндами та шампанським, сьогодні став символом незламності України. Однак, за цією славою приховані гіркі реалії: Бахмут перетворився на місто примару, його економіка та культура зазнали непоправних втрат. І навіть якби війна закінчилася вже сьогодні, знадобилися б, напевно, цілі десятиліття, щоб розмінувати землю, вивезти залишки зруйнованих будинків і відновити базові комунікації. Та й підприємства, що славили Бахмут, навряд вже колись повернуться назад.
Нині Артемівське шампанське, яке колись асоціювалося з містом, тепер виготовляється в Одесі, а його смак та впізнаваність зникає з кожним роком. Ще однією трагедією стала втрата солі – підприємство «Артемсіль», яке колись забезпечувало більшу частину країни, зупинило роботу у травні 2022 року через бойові дії. Відтоді, бахмутська сіль стала майже легендою – рідкісною, дорогою, мов спогад про мирний час. І цю втрату, певно, відчула вся країна. Друзі й знайомі зізнавалися: перший час після її зникнення страви виходили то пересолені, то недосолені. І не дивно, адже раніше майже в кожній оселі на кухонній поличці стояла та сама знайома біла пачка. А люди, які будували там своє життя, тепер вимушені будувати його в різних регіонах країни і не тільки.
Я, та інші мешканці Бахмута за цей час навчилися жити інакше, з іншими адресами, іншими звичками, іншими мріями. І хоч кожному з нас хотілося б повернутися назад, реальність каже зовсім інше.
Проте в мені й досі живе мрія. Мрія повернутися й пройти тією ж дорогою, якою йшов у дитинстві, віднайти на руїнах свого будинку щось рідне та пам’ятне. А головне знову відчути себе вдома, і знати, що я знову можу в будь який момент сюди повернутися.
Якщо ви хочете прочитати матеріал повністю, переходьте за посиланням: https://frontliner.ua/bakhmut-misto-fortetsia/
Фото: Андрій Дубчак/Frontliner.
