З нею доля звела нас у листопаді. Газета «Вперед» після довгої восьмимісячної перерви відновлювала свій друк. Тоді ми чітко розуміли, що при відсутності в місті світла, зв’язку та Інтернету тільки газета може бути джерелом перевіреної інформації для бахмутян, що опинилися у повному інформаційному вакуумі. Тоді ми ще не мали уяви, як доправити «Вперед» з краматорської друкарні до нашого читача по вкрай небезпечній дорозі.
Було декілька варіантів, але всі вони натикались на якісь непереборні обставини. І тоді по ланцюжку через знайомих моїх знайомих, я вийшла на Олю Данілову, волонтерку, яка майже кожного дня бувала, до речі і зараз буває, у Бахмуті.
Взагалі-то наша героїня з Костянтинівки. З початком війни маму та дитину вона евакуювала в більш безпечне місце, а сама оселилася у Краматорську, бо тут кращі умови для її теперішньої діяльності та логістики.
Від Олі я дізналася, що по Бахмуту працюють багато волонтерів.
– Більше десяти точно. З Костянтинівки, Часового Яру є й бахмутяни, які зараз по іншим містам мешкають. З Краматорську я одна, мабуть, зараз їжджу.
– Коли ми познайомились на початку листопада, твоїм водієм та помічником був Микола Саэнко. Так і їздиш із ним?
– Ні. Зараз із канадійцем, якого звуть Даніель. Він наразі також мешкає у Краматорську. Сьогодні він забирав людей із Парасковієвки.
– А з Бахмуту ще багато людей евакуюються?
– Мало. Якщо ми набираємо 10-12 чоловік на день, це вже непогано.
– З усіх районів міста евакуюєте?
– Я вже не їжджу в район Забахмутки. З безпекової точки зору. Якщо людина хоче виїхати, вона повинна сама вийти на цей бік міста, звідси вже забираємо.
Проблем із їжею у місті немає
– Розкажи, будь ласка, яка твоя, так би мовити, зона відповідальності у Бахмуті?
– Раніше ми возили до Бахмуту гуманітарну допомогу, продуктові набори та воду. Зараз я більше працюю на евакуацію. Роздаю у місті лише вашу газету, свої візитки та воду. Їздимо ще до хворих. Тих, кому необхідна додаткова медична допомога, забираємо до лікарень. Волонтери працюють над тим, щоб швидка була в Бахмуті на постійній основі, але поки що ми можемо їздити десь два рази на тиждень.
Треба розуміти й фінансову сторону питання. Щоб один раз з’їздити до Бахмуту, треба потратити дві з половиною тисячі гривень, а буває таке, що тільки одну людину вдається забрати.
Нас ніхто не утримує і не спонсорує. Самі викручуємося. У соцмережах є група, яка збирає донати для бахмутських волонтерів, але ці гроші, так було вирішено, йдуть на заправку авто, які завозять важкі грузи – багато їжі, води ще щось.
Так, з водою там біда, і завозити її безумовно, треба. Дуже сподіваємося, що скоро ця проблема вирішиться: до Бахмута приїхали представники однієї з церков, вони будуть бурити там свердловини. І це велике діло.
А от проблем із продуктами не бачу, і я проти того, щоб до міста завозити багато їжі.
Поясню. Ті, хто має автівку, їздять закуповуватись на костянтинівський ринок. Хто не має такої можливості, навіть не тратять своїх коштів, їх повністю забезпечують волонтери. Люди приходять до Пунктів незламності, де годують три рази на день, де постійно є гарячий чай та кава. Ті, хто може туди дійти, проводять там практично цілий день. У Пунктах можна зарядити мобілку, є телевізори, гаряча їжа. Плюс до того два рази на місяць для тих, хто залишається у місті, є такі своєрідні подарунки від волонтерів. Це харчі та те, що люди замовляють. На Новий рік до Бахмута приїздило дуже багато військових, волонтерів із різни куточків України, вони теж привозили подарунки.
Це правильно. По-іншому і бути не має. Але я вважаю, що чим більше продуктів туди завозиться, тим менше люди замислюються над евакуацією. А два-три поранення на день, не рахуючи загиблих, – це постійно. Тому я вважаю, що краще за все цивільним евакуюватися. Чим довше люди живуть під бомбардуваннями і звикають до цього, тим важче їм вийти з того закляклого стану, щоб зробити ривок. Ті, хто своєчасно не виїхав, вже не розуміють як далі жити.
Чому залишаються, не зрозуміло
– Куди ви евакуюєте людей?
– Із розміщенням ситуація стає все складнішою. Ми постійно шукаємо, де розселити евакуйованих. Розміщуємо і в Краматорську, і в Дніпрі, і в Західній Україні. Якщо людина ще не вирішила, куди хоче поїхати, можемо поселити її у Краматорську, щоб адаптувалась та прийняла рішення. Тут працює ціла зв’язка волонтерів. Я завтра поїду, заберу людей за адресами, довезу їх до місця, де буде безпечно зупинитися бусу, який повезе їх далі на Дніпро. Там їх перехоплять інші волонтери. Декого вивозимо у Слов’янську лікарню, декого у Краматорськ, де створено міні-шелтер. Складно з одинокими чоловіками, у нас взагалі немає інформації, де б їх хотіли приймати.
– Чи багато дітей залишається у Бахмуті?
– Серед тих людей, що я обслуговую постійно і знаю особисто, є біля шестидесяти дітей. Скільки всього дітей залишається у Бахмуті, точно сказати не можу.
Цим родинам пропонують евакуацію, але батьки не хочуть. Чому вони там сидять, мені не зрозуміло.
Сьогодні Даніель забрав із Парасковіївки двох людей похилого віку. Я туди вже не їжджу, але деякі волонтери ще роблять спроби вмовити селян на евакуацію. На завтра, наприклад, заявки є. Не знаю, чи вивезуть дітей, але три дні тому у селищі ще залишалося їх тринадцятеро.
Взаємодопомога шалена
– Довго восени я їздила до Бахмуту з Миколою Саєнко, – продовжує Ольга. – Потім багато часу їздили з Ендрю, це один із іноземних волонтерів, що зникли. Про нього не питайте, ми цього не обговорюємо. Я і СNN, і BBC, і New York Times, усім у коментарях відмовила – тримаємо режим тиші.
Їздила з «Лікарями без кордонів», з іншими хлопцями-волонтерами.
Ми спілкуємося між собою. Взаємодопомога шалена. Мені, наприклад телефонує сьогодні волонтерка, каже, що у неї є заявка на евакуацію на завтра, а їй треба терміново уїхати. «Візьмеш?» – питає. Звичайно ж, я візьму.
Днями їздила з фельдшером та терапевтом. Вони іноземці. Більшого знати про них у мене немає потреби. Я орієнтуюся у місті, і моя задача дістатися до хворого, від якого обо його рідних отримана заявка. Довожу медиків до адреси і просто чекаю, поки вони оглядають людину та допомагають їй. Подібні до цієї заявки мені збирають дівчата, що ведуть чат Бахмута.
-А можна детальніше про цей чат?
– Є координатор – Инна Гайдай. Вона веде Телеграм-канал «Бахмут», де люди можуть залишати заявки на медицинську або якусь іншу допомогу чи евакуацію. Вона збирає цю інформацію для волонтерів. Потім уже у спеціальному закритому чаті ми їх обговорюємо і ділимо між собою. Це, по-перше, допомагає не світити в соцмережах свої телефони, координувати наші дії, а також убезпечити людей, що, ризикуючи своїм життям, їздять у самісіньке пекло. Бо буває й таке, що у соцмережах роблять спроби заманити кудись іноземців. А Інні ми довіряємо.
Буквально вчора вона знайшла де у Харкові можуть розмістити десятеро людей, одразу виклала інформацію в чат, і ми вже знайшли п’ятьох, готових евакуюватися, і знаємо хто кого повезе. У мене, наприклад, на завтра чотири людини, яких я повинна вивезти до місця евакуації, де їх заберуть волонтери із «Доброї справи». З ними ми вже з пів року працюємо. Їх бус не всюди у Бахмуті може проїхати. Вони доїжджають туди, куди можуть, ховають машину і чекають на нас.
Всі люди різні
– Чи багато людей залишається в місті, і що ти про них можеш сказати?
– Ми бачимо дуже багато людей у Бахмуті. Багато стареньких. Вони не хочуть виїздити не тому, що когось чекають, а тому, що вважають, що нікуди вже не доїдуть. Такий вони для себе зробили вибір. Як сказав мені один дідусь: «Мені 89 років. Я тут народився, тут і вмирати буду. Мені вже 2-3 роки залишилось. А так я в дорозі помру».
Всі люди різні. Хтось спокійно гуляє по місту під обстрілами, а хтось боїться ходити й до відносно безпечних місць, до Пунктів незламності, наприклад. Є люди, що з підвалів не висовуються. Коли виходять зігріти водички, стоять у під’їзді, виглядають. Ми іноді кричимо їм, щоб підійшли воду взяли, а вони й не рухаються, чекають, щоб їм до під’їзду принесли.
Є люди налякані, розгублені, вони не розуміють, як бути далі. Тим більше, що є й сумні історії. Хтось, виїхавши ще весною або влітку, із різних причин не зміг влаштуватися, соціалізуватися в суспільстві і, не знайшовши себе, повернувся додому. Інформація про тих, хто отримав прихисток, допомогу і налагодив своє життя в евакуації, до міста практично не доходить. Мабуть, про це їм розказує тільки одне джерело – ваша газета.
Не всі, хто залишився в Бахмуті, «ждуни». Хоча, треба визнати, таких немало. Але більшість – це люди, яким потрібна психологічна підтримка. Вони роблять рішучі кроки тільки тоді, коли вщент розбомблено дім і по сусідах вже ховатися ніде. Отоді вони телефонують серед ночі і благають вранці їх забрати. Телефони свої ми пишемо на під’їздах, залишаємо візитки де тільки можемо.
– Скільки Пунктів незламності зараз працює у місті? Мені відомо про три.
– Три офіційних від міської влади і три зробили волонтери, зараз вони облаштовують четвертий, де будуть готувати гарячу їжу. Всі вони завжди переповнені.
Само так вийшло
На питання, як ти прийшла до волонтерства, Оля відповіла: не знаю, само так вийшло.
-На початку війни, – ділиться спогадами моя співрозмовниця, – сестра опинилася під найжахливішим бомбардуванням в Харкові. 24 лютого вона не зорієнтувалася, щоб виїхати, а 25 це вже було неможливо. Один хлопчина-волонтер ризикнув вивезти їх із донькою під страшними обстрілами. Вона замотала дитині шарфом обличчя, щоб та не бачила поранених, трупи людей на дорозі та всього того жаху, що коївся навкруги…
Я розуміла, що все життя буду вдячна тому волонтерові за врятовані життя моїх сестри та племінниці. А потім потроху прийшло усвідомлення, що я й сама хочу цим займатися. Спочатку розвозила людям ліки, потім почала збирати гуманітарну допомогу, відвантажувала зібране мною та друзями на Мар’їнку, далі по інших містах Донецької області. Потроху почала їздити у Бахмут… Коли у місті почалися найкривавіші бої і люди тут найбільше потребували допомоги, воно стало для волонтерки пріоритетом.
Поговоримо після війни
Без сумнівів, що робота, за яку взялася ця мила тендітна дівчина, дуже небезпечна і не кожному чоловікові під силу. Напевно, були такі випадки, коли доводилося тікати з-під обстрілів, вивозити людей під вибухи бомб та снарядів. Коли я попросила Олю пригадати хоч одну таку історію, вона миттєво відрізала: «Нічого такого не розкажу, мама та дитина слідкують за новинами, моніторять усі соцмережі. Тому розказувати все буду після війни».
А от за газету подякувала, сказала, що «Вперед», яку вона роздає по Пунктах незламності та у відносно густонаселених районах, люди дуже чекають і вже, коли бачать волонтерів, самі питають: «А газета де?»
До речі, цей номер «Вперед» уже сьомий, що ми надрукували після того, як відновили свою роботу четвертого листопада минулого року. І далі обов’язково буде.
