16.05.2019

45

Економіка Суспільство

Працьовиті – за кордон: чи є альтернатива?

Пригадую, як років з десять тому я дивився гумористичний серіал «Файна
Юкрайна». Тоді в пам’ять запав, лишаючи прикрий осад, один з жартів, якими починалась
кожна серія: «У нас люди, хоч і за кордоном, але працьовиті». Питання, питання… Багато
їх тоді з’явилось у мене. А чому, власне, працьовитими ми мусимо бути лише за
кордоном? Чому українці у себе вдома не можуть знайти роботу з гідною зарплатою? І
якщо вже так сталося, чи є вихід із цієї ситуації?

Польські сподівання системного адміністратора

З того часу багатьох своїх знайомих і родичів встиг я провести на заробітки в
сусідні країни. А місяць тому на працю до Польщі став збиратись ще один мій друг,
котрого я називатиму тут Олексієм просто тому, що лише за умови, що я зміню у статті
його ім’я, він погодився розповісти свою історію.
Олексій за останні роки неодноразово змінював місце роботи, а кілька місяців
тому, здавалося б, знайшов доволі пристойний, як для Бахмуту, варіант, влаштувавшись
системним адміністратором в одну із державних установ із «чистою» зарплатнею 5000
гривень на місяць. Але, побравшись із коханою дівчиною, він зрозумів: тих грошей, які
він отримує, нині катастрофічно не вистачає.
– А після зустрічі з товаришами, котрі вже якийсь час працювали в Польщі, я
остаточно наважився поїхати туди. Вони не стали б мені брехати, а за їх словами
виходило, що, працюючи без жодної кваліфікації на виробництві морозива, в перерахунку
на гривні заробляють близько 23 тисяч на місяць. Тим більше, що їду я саме на те
підприємство, де працювали раніше мої друзі, вже знаючи про умови праці та
проживання, – розповідав мій знайомий.
– І які там умови?
– Їду на півроку за трудовою візою. Працюватиму за трудовим договором 12 годин
на день, житиму в хостелі, у кімнаті на два або три ліжка. Там є Інтернет і пральна
машина. За це із зарплати роботодавець вираховуватиме 170 злотих на місяць. На харчі і
взагалі на життя, як казали знайомі, треба буде витратити 500 злотих на місяць тобто, 3500
гривень. Можу сказати, що ціни на більшість продуктів там майже такі самі як у нас.
– Чи дорого вийшло оформити документи?
– Закордонний паспорт у мене вже був. Консульський збір, фото і медичне
страхування коштували десь 1500 гривень. Це тому, що я все робив через польське
агентство, яке порадили мені друзі. В українському агентстві з працевлаштування я лише
медичну страховку придбав. Поляки зробили мені запрошення від роботодавця
безкоштовно. Якби ж я все це робив через наших, то, думаю, витратив би 4000 гривень,

не менше. З документам проблем не було. Отримав запрошення, придбав страховку,
поїхав на співбесіду до Харкова, де у поляків візовий центр розташований, заповнив
анкету (там ті ж відомості, що й в паспорті), зустрівся із співробітниками консульства.
Далі – заплатив консульський збір в Краматорську через банк, що із Польщею працює, і
через кілька днів кур’єрською доставкою отримав свій закордонний паспорт назад, вже з
візою. Документи я подавав 25 березня, а паспорт отримав 4 квітня.

Від громадської ради до IBM

Розмовляючи так з Олексієм, я все ж таки розумів: переді мною людина, котра
поки що жодного дня не працювала в Польщі, а про принади тамтешнього життя і роботу
чула, хай із дружніх, але чужих вуст. Що ж може розказати той, хот вже сам знає, який на
смак зароблений за кордоном хліб?

Такою людиною виявився Дмитро Сменов, особа
непересічна. Не так давно він жив у Бахмуті, був приватним підприємцем, розвивав свій
бізнес з виготовлення виробів із кам’яної солі, пробував свої сили в IT–галузі, був членом
громадської ради при виконкомі місськради. Його переїзд до Польщі для багатьох став не
аби якою несподіванкою. Відпрацювавши спершу на заводі з виробництва пластикових
вікон, Дмитро, так би мовити, пішов вгору. Тепер він – не лише співробітник польського
підрозділу всесвітньовідомої компанії IBM. Дмитро не забув і про своїх земляків, ставши
рекрутером та допомогаючи українцям знаходити роботу в Польщі без зайвих
посередників.

Як «кидають» офіційно

– В чому різниця між мною та іншими рекрутерами? – розмірковує Дмитро. – Я не
даю марних обіцянок і чесно кажу, які вакансії у мене є, а яких немає. А буває по-іншому:
приходить людина до агента і хоче влаштуватись, наприклад, кухарем. Такої вакансії у
нього нема і він знає, що й не буде, але, сподіваючись отримати винагороду від
роботодавця і від клієнта, каже: «Поки вакансії такої нема, але дуже скоро з’явиться. А ти
попрацюй поки на будівництві». Отож, клієнт їде зовсім не на ту роботу, на яку планував.
І це ще в кращому випадку. Трапляються відверті шахраї, котрі беруть гроші і
направляють людей до фіктивних роботодавців. Я такого не роблю. Ще одна схема – це
коли вже польське агентство бере українця на роботу, а потім за договором підряду здає
його підприємству. Людина працює так само, як і всі інші, але зарплату на руки отримує
меншу, бо частину тих грошей агентство лишає собі. Я вже мовчу про нелегальну роботу,
коли люди їдуть, скориставшись безвізовим режимом, котрий права на працю не дає, а
потім влаштовуються неофіційно. Мало того, що таким горе-заробітчанам можуть взагалі
нічного не заплатити, скаржитись їм нікому, так їх ще можуть депортувати, накласти на
них великий штраф і заборонити в’їзд до всіх країн ЄС років на 10.

– Чому взагалі існують посередники в добу Інтернету?
– Справа тут у польській бюрократичній системі. Є у них така річ, як ужонд, тобто
установа, управління тощо. Ужонд праці, ужонд скарбовий… Саме там роботодавцеві, що
хоче взяти іноземця на роботу, треба оформлювати запрошення, а чиновники при цьому
перевірять, чи не претендує на вказану посаду хтось із поляків. І після працевлаштування
будь-який перехід іноземця з однієї посади на іншу теж контролюється чиновниками.
Звісно, в дуже великих компаніях є юристи, котрі знають ці процедури. Але що робити
середнім і дрібним підприємцям? От для цього й існують агентства.
– Чи однакову платню отримують українці і поляки на тих самих посадах?
– За умови офіційного працевлаштування – безумовно. Інша річ, що для наших там
здебільшого відкриті робітничі та некваліфіковані вакансії.
– Але ти все одно поїхав?
– Мені треба було сплачувати кредит, та і в бізнесі не все пішло так, як я планував.
Люди, взагалі, навіщо їдуть? Як мені один мій знайомий вже в Польщі сказав, він
допомагав сину готувати домашнє завдання до школи й знає, що син, так би мовити, зірок
з неба не хапає. Але в Польщі, навіть влаштувавшись водієм трамваю, він зможе
нагодувати себе і свою родину.

Скільки ж вас тепер, заробітчани?

Отже, чому наші люди їдуть на заробітки за кордон, більш-менш зрозуміло. Якщо
працюючи тут системним адміністратором ти отримуєш вчетверо менше за
некваліфікованого польського робітника, питання, як то кажуть, зайві. Але скільки ж
бахмутівців виїхало шукати кращої долі за кордон? Виявилось, що точних цифр годі
шукати.
– Такою інформацією ми не володіємо. Ми лише оформлюємо закордонні паспорти.
Минулого 2017-го року їх було видано нашим відділом 7908, а в позаминулому – 6783, –
зазначає начальник Бахмутського міського відділу Державної міграційної служби України
Олександр Зезюков. – Але збільшення кількості виданих закордонних паспортів на 1125
ще не свідчить про те, що люди, які їх отримали, одразу поїхали на заробітки. Багато хто
оформлював ці документи про всяк випадок. Наприклад, на випадок введення візового
режиму з РФ. Тим більше, людина може поїхати, скажімо, до Польщі як турист, а вже там
клопотати про отримання трудової візи.
Тож як порахувати саме наших земляків-заробітчан? Є один, але вельми непевний
спосіб. За інформацією головного управління статистики в Донецькій області на початок
минулого року в Бахмуті та районі проживало 103 тисячі 155 чоловіків і жінок
працездатного віку від 18 до 59 років. А середньооблікова чисельність штатних

працівників у минулому році склала в мсті та районі 28 тисяч 160 осіб. Якщо від кількості
штатних одиниць відняти число працездатних людей, вийде, правда, дуже приблизна
кількість реальних безробітних – 74 тисячі 995 чоловік. Чи всі з них рушили на заробітки,
невідомо, але згадане збільшення тих, хто оформив собі паспорти для виїзду за кордон, це
сам по собі досить красномовний факт.
Загалом же, за офіційними даними Міністерства соціальної політики, близько 3
мільйонів 200 тисяч наших співгромадян працюють нині за кордоном. Але ця цифра, за
словами міністра Павла Розенка, може сягати й 4 мільйонів, якщо мова йде про сезонних
робітників. А з дослідження, проведеного Соціологічною групою “Рейтинг” наприкінці
2016 року, випливає, що найпопулярнішою країною для заробітків є Польща. Там
працювало 36 відсотків опитаних заробітчан. Найбільше ж – 43 відсотка опитаних
заробітчан працюють на будівництві.

Дев’яності повернулись?

Як же позначилась така неконтрольована міграція на бахмутському ринку праці?
Чи важко нині підприємцям знайти потрібних спеціалістів? Про це я поговорив з
генеральним директором одного з найбільших місцевих заводів «Вістек» Ордашом
Дадашовим.

– На жаль, всім в Україні відома ситуація, коли люди шукають можливість більше
заробити аби утримувати свої родини і їдуть для цього на заробітки до Польщі, Росії та
інших країн. У нас на заводі зараз працює 600 чоловік. За останній рік звільнилось у
пошуках більших заробітків близько сімдесяти робітників. У мене тепер відчуття дежавю:
схожу ситуацію я бачив у дев’яності роки, а нині пішла вже друга хвиля цих процесів, –
каже Ордаш Саліхович.
На питання, яких спеціалістів бракує заводу, директор зачитує довжелезний список
професій: слюсар контрольно-вимірювальних приладів та автоматики, електромонтер з
обслуговування та ремонту електроустаткування, слюсар-ремонтник,
електрозварювальник ручного зварювання, наладник зварювального та газоплазмового
устаткування, фрезерувальник, брикетувальник, електроерозіоніст, зварювальник металу,
коваль ручного кування і багато інших професій.
– Цих спеціалістів знайти важко. Тим більше, якщо брати до уваги невисокий
рівень заробітної платні. У нас є кому навчити нових робітників, завод також співпрацює
із Соледарським професійним ліцеєм, Бахмутським центром професійно-технічної освіти
та індустріальним технікумом, чиї студенти проходять у нас практику. Ми будемо раді,
якщо хтось з практикантів залишиться працювати у нас, але молодь йде на завод неохоче,
шукає, де краще.

– Яку зарплату отримують ваші працівники?
– Середня зарплата на підприємстві 6800-8000 гривень. Ми не маємо можливості її
збільшити, бо завод прямо залежить від замовлень. Шахти, для яких ми виготовляли
устаткування, наприклад ланцюги, тепер знаходяться на неконтрольованій Україною
території Донбасу. Ми не маємо можливості поставляти туди наші вироби. Не рятують
становище і замовлення від державних вугільних підприємств, бо вони самі тепер
фінансуються державою не найкращим чином.
– Який графік роботи підприємства?
– Буває по-різному, в залежності від замовлень. У березні вийшло непогано – з 20
робочих днів фактично люди не працювали лише від 4 до 8 днів. Загалом скорочення
робочого часу стосується адміністративного персоналу і допоміжних виробництв.
Надію на покращення становища свого підприємства Ордаш Дадашов покладає на
державну підтримку, без якої, як він вважає, годі й думати про відродження вітчизняної
промисловості:
– Сподіваюсь, що держава звертатиме більше уваги на економічні питання, що
прийде розуміння: без підприємств – платників податків вкрай важко утримувати
бюджетну сферу. А поки, на жаль, маємо те, що маємо.

Донецький куркуль польському – не конкурент

Про допомогу на державному, а конкретно, на законодавчому рівні говорив мені і
підприємець із села Верхньокам’янське, керівник сільгоспкооперативу «Чубарич»
Олександр Чаплик. Свого часу він скористався з обласної програми підтримки малого та
середнього підприємництва «Український донецький куркуль». Додавши до 500 тисяч
гривень районних та обласних грошей 1 мільйон 200 тисяч своїх та придбавши племінну
худобу і доїльне обладнання, він започаткував молочне виробництво. Однак усіх
підприємницьких проблем не вирішив.
– Мені важко було знайти ветеринара, але я знайшов, а ось тракториста, що знався б
на сучасній техніці, знайти не можу досі, – розповідає Олександр Степанович. – В нашому
селі я особисто знаю багатьох людей, які поїхали працювати до Чехії або Польщі. Там
можна добре заробити, а я не можу заплатити більше 4 або 6 тисяч гривень на місяць. Для
цього мені доведеться піднімати ціни на молочні продукти. А, їх за завищеною ціною
просто ніхто не купуватиме. Навіть ту зарплатню, яка є, можу платити лише тому, що
займаюсь переробкою продукції та її продажем. Якби я лише здавав молоко і м’ясо
перекупникам, то мав би самі збитки. Але, все ж таки я не складаю рук, оформив офіційно
чотирьох працівників, ще троє – на стажуванні. Зараз готуюсь отримати грант в 1 мільйон
гривень від Червоного Хреста на створення десяти робочих місць. Але моя думка така:

якщо нині нічого не зробити на державному законодавчому рівні, країна лишиться без
людей, бо всі на заробітки виїдуть.

Фахівців треба «вирощувати» 

Безумовно, без державної підтримки, без, якщо хочете, протекціонізму українські
підприємці програють своїм європейським колегам в конкуренції не тільки за ринки
збуту, але й за працівників, яким не зможуть платити європейських зарплат. Та чи самі
наші бізнесмени такі вже й «безгрішні»? Чи все вони роблять, що від них залежить, аби не
потерпати потім від кадрового голоду? Керівник Бахмутського міського центру
зайнятості Ірина Лещенко вважає, що не все.
– Зараз стало немодним слово «планування», тим не менш, роботодавець має
робити оцінку і аналіз свої кадрів, розуміти, що хтось із його співробітників скоро піде на
пенсію і йому треба шукати заміну, – каже Ірина Віталіївна. – Але, щоб встигнути
підготувати потрібного спеціаліста, треба це робити завчасно і мати стратегію розвитку
свого виробництва. Підготовка фахівців – процес тривалий і завершуватися він має
виробничною практикою. За законом роботодавець має оплачувати роботу практикантів.
Але наші керівники підприємств зважуються на це неохоче. Тому і випускники
навчальних закладів часто лишаються без практики на реальному робочому місці.
Між іншим, за інформацією центру зайнятості, станом на середину квітня в місті
було зареєстровано більше 800 офіційних безробітних і лише 197 вакансій. Певно, що за
таких умов альтернативи для нас, працьовитих, на жаль поки дуже мало. Принаймні, для
більшості українців. Надто вже багато перешкод нині стоїть на нашому шляху до
доступної роботи та гідної зарплатні у себе на Батьківщині. Втім, подолати ці перешкоди
цілком можливо. Та ж програма «Український донецький куркуль», хоч звісно, не
вирішила всіх проблем, але показала один із можливих шляхів до їх розв’язання.
Як «всупереч» перетворити на «завдяки»?

Але програми підтримки вітчизняного бізнесу – необхідна проте недостатня умова
вирішення «заробітчанського» питання. Україна в нинішньому світі глобальної економіки
не зможе замкнутисья в собі і при цьому ще й задовольняти матеріальні потреби своїх
громадян. Не зайве згадати й про те, що гроші, котрі наші співвітчизники заробляють поза
межами країни, вони зазвичай переказують своїм родичам на Батьківщину. За
інформацією Національного банку України, загальна сума таких переказів у минулому
році сягнула близько 11 мільярдів доларів, що еквівалентно 6 відсоткам ВВП України. Ці
гроші вже сьогодні працюють на нашу економіку, підвищують купівельну спроможність,
вливаються, наче свіжа кров, до української фінансової системи. І їх, до речі, не треба

буде повертати з відсотками, як кредити, наприклад, від Міжнародного валютного фонду.
Чи готові ми нині відмовитися від такої допомоги? Може, краще заохотити заробітчан
нинішніх і колишніх до створення власного бізнесу чи вкладання грошей в перспективні
проекти вже тут, в Україні? Тим більше, що багато заробітчан, як зазначає експерт-
економіст Центру економічної стратегії Дарія Михайлишина, працюючи за кордоном
певний час, все ж повертаються, несучи із собою досвід роботи в європейських країнах,
враження від життя тамтешніх громадян. Ці люди вже не житимуть в Україні по-старому,
вони об’єктивно в змозі змінити її. Таких людей, що мають намір, попрацювавши за
кордоном повернутись, за інформацією експертів Центру – близько 60 відсотків від числа
усіх, хто їде на заробітки.
Як повідомляє Держстат, у вересні минулого року середня номінальна заробітна
плата в Україні становила 9042 гривень, тобто, на 0,7 відсотка більше ніж у серпні і на 23
відсотки, ніж у вересні 2017 року. Це хоч і невелика, але позитивна динаміка. Якщо вона
збережеться, то це, особливо на фоні зміни, наприклад, польського законодавства на
більш суворе може багатьох українців повернути додому. Кажучи коротко, можливості
для зміни ситуації існують. В усякому разі, ніхто не забороняє українській владі
скористатись тактикою, що її озвучив один з персонажів комедії «Кавказська полонянка»:
«Той, хто нам заважає, той нам і допоможе».

Григорій  КАРАСЬОВ.