Ганну Голубцову у Бахмуті багато хто знає. Газета «Вперед» неодноразово писала про її чарівний голос, досягнення, виступи та участь у телевізійних проєктах. Ганна завжди була на очах у бахмутян, бо з самого малку співає, та так, що заслухаєшся.
Як склалася доля нашої зірочки після початку війни, де вона зараз та чим займається? Про це я вирішила запитати у землячки особисто. Дзвонила, дзвонила… І раптом почула до болі знайомий радісний та бадьорий голос Ганни. Балакали довго, ревіли, згадували…
-Я до останнього роздавала бахмутянам газету «Вперед», – розповідає Ганна. – Спочатку у Бахмуті, а тепер у Костянтинівці. Бачили б ви з якою любов’ю до рідної преси ставляться люди!
Але давайте спочатку. Коли прийшла війна, працівники культури зайнялися гуманітарною місією: плели сітки, в’язали килимки та інше. Я працювала вдома, бо на той час у мене хворіла матуся, була прикута до ліжка. Так склалося, що коли її не стало, до мене зателефонували з управління культури зі словами підтримки. Почувши мої гіркі сльози, запросили вийти працювати, щоб бути серед людей, а не на самоті. Я дуже вдячна за це запрошення.
Мої думки заполонили розповіді людей, які приходили до нас за підтримкою, саме тоді я зрозуміла, що таке війна. Приїжджали переселенці з Попасної, Сєверодонецька, деякі з них були поранені. Спілкуючись із ними, забула, що я творча людина, що колись співала на сцені, брала участь у виставах, навчала співу дітей. Я наче все своє життя займалася милосердям.
-До нас приходили молоді та старенькі, голодні та холодні, голі і босі, бо тікали від обстрілів у тому, у чому були. Коли я зрозуміла, що речей для біженців недостатньо, принесла одяг матусі. Дивилася, як підходять жіночки, розбирають матусин гардероб. Мені було дуже важливо знати, що ті речі ще будуть зігрівати людей.
Працювала я на той час у приміщенні міського Центру культури та дозвілля імені Євгена Мартинова, у Клубі ветеранів розміщувався наш штаб.
Я болісно реагувала, коли місто покидали мої сусіди, колеги. Потім настали тяжкі часи. До нас зверталися знайомі та близькі люди, розповідали, що залишилися без даху над головою. Їх потрібно було кудись відправляти. Почалася евакуація.
З серпня 2022 року я переселилася із Забахмутки на вулицю Пірогова, до брата. Ми до останнього вірили, що Бахмут буде триматися, тому шукали в собі мужність, щоб жити далі. Ранок починали з кави, коли на дворі збиралися і моя родина, і сусіди. Ми планували день, що будемо робити, куди ховатися від обстрілів та переймалися за кожного. Хлопці допомагали ремонтувати дахи будинків, вікна та двері після обстрілів. Розвозили гуманітарку.
Знаєте, як було прикро, коли деякі називали нас «ждунами»? Все, чого ми чекали, так це миру.
Коли приходили свята, святкували їх як в останнє… А як ми зустріли 2023-й! Разом із сусідами смажили м’ясо біля ялинки, був навіть святковий сценарій, казкові персонажі. На Різдво ми з невісткою проспівали на вулиці «Щедрика»… Все сприймалося дуже щиро та зворушливо. Ми просто почали цінувати кожну хвилинку життя.
– Ганно, коли ви виїхали з Бахмута?
– 14 лютого 2023 року залишили рідне місто. До того кожного дня ми уп’ятьох ходили на роботу у Центр. Сиділи в холодному приміщенні, ховалися від обстрілів, котрих було по п’ять-сім на добу. Бахмутяни ризикували собою, приходячи до нас. А ми йшли до штабу, бо вони нас чекали…
Зі мною працював Макс Бушлін, але, на жаль, його доля мені зараз невідома. Наприкінці дня він пішов у крамницю «Рубін» та не повернувся. То була п’ятниця. Зник зв’язок із ним… Не вийшов Макс на роботу й у понеділок… А у вівторок я вимушено та поспіхом покинула Бахмут. Так і не знаю, що з ним трапилося. Кажуть, у ту страшну п’ятницю було влучання у будинок по вулиці Сибірцева, де розташована крамниця. Але Бушлін у списках не значився: ні серед поранених, ні серед загиблих. Мені дуже хочеться вірити, що він живий, тому, якщо він читає зараз газету «Вперед», чи хтось його бачив, дайте надію.
– Коли я дивлюся на опалений війною міський Центр культури та дозвілля імені Євгена Мартинова, серце завмирає…
– Приліт був уночі. Зранку я прийшла на роботу та була шокована. Всі бігали, виносили з приміщень речі, що вціліли. Нам вдалося врятувати залишки гуманітарки та костюми одного з колективів. Коли метушилися, почався обстріл. Ми забігли до Центру культури, в ту його частину, де не було пожежі. Так трапилося, що з одного боку до нас підбиралося полум’я, а з іншого – лягали міни. Дякувати Богу, пережили ми те жахіття. Рятівники продовжили гасити пожежу, а ми рятувати речі. Так сумно було дивитися на обличчя колег, ніби горіли їхні серця…
Ми продовжили працювати у Клубі ветеранів, це приміщення не постраждало. Не могли залишити тих людей, що приходили до нас з надією. Видавали гуманітарну допомогу від місцевої влади. Плюс отримували поміч із різних фондів. Бувало, приїздили волонтери, привозили воду, харчі, засоби особистої гігієни, а від нас евакуювали бахмутян на більш безпечну територію.
– Скільки хліба щодня ви роздавали бахмутянам?
– Було декілька пунктів по місту, ми щодня роздавали безкоштовно 3500-4000 буханців хліба. Спочатку по дві хлібини у руки, а потім люди стали об’єднуватися, хтось один приїздив за хлібом на декілька осіб. Був парубок, що доправляв хліб у Миколаївську церкву, бо там збиралися люди, які боялися йти до центра міста. Хліба завжди було достатньо, ми не відмовляли нікому.
– Ганно, чи правда, що ви врятували песиків?
– Правда. Прочитала у соцмережі, що в «Установі виконання покарань СІ-6» нічим годувати песиків великих порід, котрі були охоронцями, їм потрібен був прихисток. Ми поїхали туди і взяли одного велетня. А іншого племінник знайшов на базарі, що на вулиці Ювілейній. Привіз додому. Песик хворів, ми його лікували, навіть до лікаря в інше місто возили. Потім він почав одужувати, багато їсти і на очах розповнів. Через деякий час з’ясувалося, звідки взялася зайва вага. На Різдво наш песик став матусею. Правда, вижило тільки одне цуценя, проте яке гарне… Так що наша родина поповнилася.
– Що саме змусило вас виїхати з Бахмута?
– У лютому дуже обстріляли Іллінівку. У двір мого старшого брата влучило три снаряди. Вибухнули газові балони… Зайнялися господарські споруди. Коли я дізналася про лихо, бігла і молилася, щоб хоч мої рідні залишилися живими. З’ясувалося, що брат отримав сильні опіки. На ньому горіли речі. Але головне – живий.
Через декілька днів ми поїхали на перев’язку. Брат був у машині, і знову прилетіло і розірвалося неподалік. З того моменту ми вирішили, що гаяти часу не можна. Зібралися і поїхали до Костянтинівки.
На жаль, я залишилася без речей, костюмів для виступу, улюблених вишиванок, бо покинула домівку, коли прилетіло у мій будинок. Хлопці все відремонтували, гадали, що два рази не потрапить, але як же ми тоді помилялися…
Нічого в мене немає. Але жалкую тільки за нагородами дідуся. Заспокоюю себе тим, що сховані вони у надійному місці, може обійдеться…
Згорів кокошник. Нема дитинства. Треба жити тут і зараз
– А що з вашим кокошником? Ви в дитинстві так запам’яталися бахмутянам саме тим кокошником.
– Немає костюма, немає кокошника. Я прибирала у себе вдома, знайшла його і у піч… Згорів кокошник. Нема дитинства. Треба жити тут і зараз. Раніше я дуже боялася, коли людина вмирала і її ховали у городі. Зараз мені боязно від іншого. Страшно, коли людина гине і залишається на вулиці. Її тіло їдять голодні собаки…
– І таке було?
– Так. У самому центрі Бахмута. Людину вбило, обстріли продовжувалися, тому труп не прибирали. То його їли собаки… Жах. Розумієте, комунальники не мали змоги постійно їздити по місту і збирати тіла загиблих.
– Ганно, чим ви тепер займаєтеся?
– Я продовжую працювати, займатися тією ж справою, що й у Бахмуті. Працюю у Центрі підтримки бахмутян, які перемістилися до Костянтинівки. Відкриття було 17 лютого. Зараз на обліку понад 550 чоловік. Проводимо реєстрацію ВПО, видаємо гуманітарку. Головне – віримо в Перемогу, в те, що всі повернемося до рідного Бахмута, будемо працювати, щоб дихати вільно у найкращому місті на Землі.
Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).
