Таємниці та історія місцевого алебастру
Коли ми говоримо про корисні копалини Бахмута, то перше, що спадає на думку — це сіль. Проте наше місто та його околиці ховають у своїх надрах ще одне унікальне багатство — значні поклади білого мінералу, гіпсу (або, як його ще називали, алебастру), історія видобутку якого не менш захоплива, ніж соляна.
Гіпс чи алебастр?
Напевно, у багатьох виникало питання: що таке гіпс, що таке алебастр і чим вони відрізняються? Якщо ми маємо на увазі саме бахмутські родовища, то гіпс і алебастр — це сучасна та застаріла назви одного й того ж мінералу з класу сульфатів.
Обидві назви мають грецьке походження. В оригіналі вони звучать так: gypsos, що означає «крейда» або «вапно», та alabastros — «флакон» або «посуд». Проте варто зазначити, що в науці ці назви маркують різні мінерали. Природний (справжній) алебастр має зовсім іншу хімічну формулу, належить до класу карбонатів і є набагато твердішим за гіпс. Через таку твердість його майже не використовують у будівництві, а здебільшого застосовують для виготовлення предметів мистецтва та декоративного посуду. До того ж в Україні покладів такого карбонатного алебастру немає.
Технологія перетворення природного гіпсу на будівельний матеріал доволі проста. Гіпсовий камінь подрібнюють приблизно до розміру яблука й поміщають у спеціальну випалювальну піч. Там під впливом температури в межах 150–200 °C з мінералу випаровується кристалізаційна вода. Сухий залишок перемелюють на порошок і фасують. Якщо до цього порошку знову додати воду, він швидко твердіє, що й дозволяє використовувати його в будівництві.
Тут є важливий нюанс: помел буває двох видів — крупнозернистий і дуже дрібний. Якщо провести кулінарну аналогію, то крупнозернистий — це манка, а дрібний — борошно. У сучасному будівництві крупнозернисту суміш називають безпосередньо «гіпсом», а дрібну — «алебастром». Відповідно, ці матеріали мають різні властивості та сфери застосування.
Про наявність покладів природного гіпсу на околицях Бахмутської фортеці було відомо ще у XVIII столітті. Ці залежі сприяли виникненню народного промислу, який місцеві поселенці називали «ломкою алебастру». Хто саме навчив бахмутян цієї справи — достеменно невідомо. Імовірно, хтось із переселенців уже мав такий досвід і відновив промисел на новому місці. Або ж хтось із заїжджих геологів підказав, що видобуток «білого каменю» може приносити непоганий дохід, і заодно ознайомив майбутніх майстрів із грецькою назвою мінералу — «алабастрос».
Проте складне грецьке слово серед місцевих жителів не прижилося. Його почали спрощувати й вимовляти на свій манер. Так з’явилися народні варіанти: «алабастор», «лобастр», «любастр», «лябастр». Лише в першій половині XIX століття в мовленні закріпилася звична нам форма — «алебастр».
Після закриття в 1782 році Бахмутських казенних солеварень видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися й у першій половині XIX століття набув найбільшого розквіту.
Навесні, після закінчення польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися в артілі по 15–20 осіб. За допомогою пороху вони підривали («рвали») гіпсові скелі й так за два місяці (травень–червень) заготовлювали десятки тисяч пудів сировини. Цей гіпс потім масово скуповували чумаки, які для його транспортування приганяли до Бахмута кілька тисяч волових фур.
У другій половині XIX століття кустарний промисел поступово переріс у промисловий. У місті почали з’являтися перші алебастрові заводи, які переробляли гіпсовий камінь виключно на будівельну сировину. Внаслідок такої модернізації народний промисел, який місцеві називали «ломкою алебастру», остаточно відійшов у минуле.
Якщо в першій половині ХІХ століття неперероблений гіпсовий камінь чумаки возили волами на продаж переважно до Ростова-на-Дону, то з появою в місті алебастрових заводів ринок збуту значно розширився.
Реклама Бахмутського алебастру в газеті «Южный край» 1899 р.
Далі декілька цитат з документа, датованого 1872 роком: «Бахмут забезпечує алебастром всю Катеринославську, Харківську, Курську, Орловську, частину Тавричеської (губернії) та Землю Війська Донського… Своїми високими якостями бахмутський алебастр робить конкуренцію неможливою». Попри те що Микитівські поклади знаходилися ближче до залізниці, і бахмутський алебастр через це був дорожчим на 4–5 коп. за пуд — «купували виключно бахмутський алебастр». Порівняно з ним навіть подільський алебастр, що розроблявся в Києві, здавався «низької якості та сумнівної білизни».
Найбільшого розвитку видобуток та переробка гіпсового каменю набули в останній чверті XIX століття. Так, у цей період у Бахмуті та на його околицях з’являються потужні підприємства. У 1876 році Б.М. Французов заснував свій алебастровий завод, яким згодом керував його син М.Б. Французов. На цьому виробництві працював локомобіль потужністю 25 кінських сил, а 25 робітників щорічно виробляли кусковий (шматками), вологий та перепечений алебастр на суму 15,5 тисячі імперських рублів.
Згодом промисловість лише розширювалася: у 1882 році запрацював вапняний завод О.Х. Новикова, а в 1894 році було засновано вапняний та алебастровий завод Л.Я. Гершковича. Також у місті діяв завод О.І. Токарєва.
Завод фірми «Е.М. Фарке». Листівка початку ХХ ст.
Не слід забувати й про відомий алебастровий завод Е. П. Фарке, який розпочав переробку гіпсу в 1876 році. На початку XX століття він став одним із найпотужніших алебастрових підприємств на всьому півдні тогочасної імперії.
Торгівельні пломби фірми «Е.М. Фарке» (фонди КЗК «БКМ»). Такими товарними пломбами запечатували мішки з алебастром перед відправкою по всій колишній російській імперії.
Після більшовицького перевороту 1917 року промисловість зазнала націоналізації. На початку 1920-х років на північній околиці міста працював алебастровий завод «Пролетар» (колишній Мінаєва), а вже в 1925 році в Бахмуті запустили в роботу одразу два нові заводи. Перший розташовувався на території скляного заводу ім. Артема (колишнього Фарке). Другий, названий на честь тодішнього голови Ради народних комісарів УСРР В. Я. Чубаря, звели за Бахмуткою — на території колишнього алебастрового заводу, який до 1917 року належав бахмутським купцям братам Лобасовим.
Згодом, наприкінці 1920-х років, на території колишнього заводу Фарке алебастрове виробництво припинили. Натомість завод ім. Чубаря на початку 1930-х років почали активно розбудовувати. Масштаби підприємства зросли до велетенських розмірів, що перетворило його на надпотужний для свого часу промисловий комплекс.
Будівництво алебастрового з-ду. Підпис «Завершення будівництва розмелювального відділення. 08.07.1935 р.» (Фонди КЗК «БКМ»).
Під назвою «Алебастровий завод ім. Чубаря» підприємство проіснувало до 1939 року. Тоді радянська система знищила власного управлінця: Власа Чубаря оголосили «ворогом народу» та розстріляли, а завод перейменували на «Артемівський алебастровий завод» (пізніше — комбінат). Під цією назвою гігант індустрії працював до 1995 року, коли на його базі створили ЗАТ «Стромгіпс».
Нова сторінка в історії підприємства розпочалась у 2000 році, коли контрольний пакет акцій заводу викупила відома французька компанія Lafarge. Інвестувавши в модернізацію обладнання близько 30 мільйонів євро, 19 березня 2008 року французькі партнери відкрили новий високотехнологічний завод ЗАТ «Лафарж Гіпс» із виробництва гіпсокартону та сухих сумішей. Згодом, 6 листопада 2012 року, у зв’язку зі зміною власника підприємство перейменували на ТДВ «Сініат» (Siniat).
До початку повномасштабного російського вторгнення бахмутський завод «Сініат» (разом із потужним заводом Knauf у сусідньому Соледарі) повністю забезпечував потреби українського будівельного сектору, а також активно постачав продукцію на експорт.
У 2022 році під час запеклих і кровопролитних боїв за Бахмут територія заводу зазнала потужних артилерійських та авіаційних ударів з боку російських окупаційних військ. Внаслідок цих безжальних обстрілів сучасні виробничі цехи були вщент зруйновані.
Проте історія бахмутського гіпсу, яка триває вже понад два століття, на цьому не переривається. Багаті підземні поклади білого мінералу залишаються на своєму місці. Після української перемоги вони обов’язково стануть надійним фундаментом та основою для масштабної відбудови країни, а зруйновані підприємства-гіганти відновлять свою роботу на повну потужність.
Григорій Соколовський, старший науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею.
