Кожного разу, коли мені сумно, я передивляюся фото з архіву свого мобільного телефону. Нещодавно натрапила на одне з них й обомліла… На ньому моя шуба з гірського цапа. Пам’ятаю, дістала її з шафи, щоб «вигуляти» на сонці, бо не надівала той батьківський подарунок декілька років. А щоб моль не з’їла хутро, в теплу погоду розвішувала своє добро на балконі… Нема вже ні хутра, ні балкону… Так у грудях йокнуло… Для кого берегла той скарб? Чому мерзла на зупинках громадського транспорту? Жаліла, що хутро зіпсується під мокрим снігом та дощем…
Хіба ж я тоді знала, що треба жити тут і зараз? Дуже прикро, що не змогла забрати свій найдорожчий одяг з Бахмута. Тоді нам здавалося, що ми залишаємо своє місто лише на два тижні…
Тепер тільки спогади про теплу шубу зігрівають мою душу зимовими вечорами.
Цікаво, а про що жалкуєте ви, шановні читачі? Що найдорожче вашому серцю не вдалося забрати з дому?
Ганна Романівна, 63 роки: «Мої годувальниці залишилися у Бахмуті на страшну смерть»
– Я дуже сумую за своїми тваринами. Коли евакуювалася з рюкзаком та дорожньою сумкою, відкрила хлів, де стояли дві кози… Вони бігли слідом автівкою та голосили. Того забути не можна. Досі перед глазами їх сумні очі, вони крають мою душу. Серце мало не розірвалось. Сусіди теж не стримували сліз, озираючись назад. Мої годувальниці залишилися у Бахмуті на страшну смерть…
Сергій Сергійович, 45 років: «У минуле ключів немає»
– Я покинув Бахмут наприкінці 2022 року. Вже було небезпечно, навіть волонтери рідко з’являлися в Бахмуті. Мене врятував шкільний товариш, який дістався до міста, щоб забрати з гаража автівку брата.
Збирався в темряві, при свічках. Схопив все, що знайшов: документи, білизну, штани та дві консерви у дорогу. Телефон та ліки завжди зі мною.
Сподівався взяти світлини своєї родини, навіть з альбому їх дістав, але… Саме в той час стався приліт ракети на подвір’я. Забігти до кімнати, де лежав гаманець з невеличкою сумою грошей та старі фото, вже не ризикнув. Часу було в обмаль.
Залишаючи знищений Бахмут, місто, де пройшло все моє життя, я дуже горював, що не зміг врятувати сімейні реліквії, де мої померлі рідні посміхалися зі світлин. Шкода, що я ніколи не зможу показати своїм онукам, якими були їх пращури. У минуле ключів немає…
Євген Петрович, 51 рік: «Тоді він ще не знав, що я його зрадник»
– Коли мені розповідають, що евакуювали свого домашнього котика або собаку, я заздрю таким бахмутянам. Бо у моєму серці з цього приводу біль назавжди.
Жовтень 2022 року… Гримить на весь Бахмут тяжка зброя. Я поспіхом зібрав найважливіші документи, одягнув найкращі та найдорожчі теплі речі, почав виходити з напівзруйнованого будинку.
В миску Акбара насипав їжі, зняв з нього ошийник… Тепер він зможе побігти та обрати собі безпечне місце. Мій чотирилапий улюбленець, вірний старий друг подумав, що ми йдемо на прогулянку, завиляв хвостом та підбіг до мене… Тоді він ще не знав, що я його зрадник. Не дивлячись у його собачі очі, я почав плакати. Мені потрібно було терміново евакуюватися, але без Акбара. Він заскулив…
Надія, що мене евакуюють з великою як теля собакою пропала зовсім, коли я побачив, що в салоні машини стоять ноші з хворою людиною. Це було несумісним з перевезенням тварини.
Мій біль, печаль та зрада й до цього часу не дають спокою. Попри небезпеку, треба було відкласти мою поїздку. Але я цього не зробив та й вибачення не встиг попросити у свого улюбленця…
Надія Іванівна, пенсіонерка: «Жалкую, що втратила родинні скарби»
– Коли в Бахмуті було дуже лячно, а серце тремтіло від вибухів, моя сім’я прийняла рішення про переїзд. Ми ще не знали, де саме будемо зупинятися, то взяли тільки предмети першої потреби. Це був одяг та харчі.
Сусіди вийшли нас проводжати, допомогли завантажити декілька пакетів. Водій дуже поспішав, бо по дорозі треба було забрати інших.
Коли ми доїхали до Дніпра, я схаменулася, що зі мною не було святих ікон. Довго приходила до тями. Потім вважала, що ще матиму змогу повернутися додому та забрати найцінніше, найсвятіше – образи Ісуса Христа, Матері Божої та Святого Миколая.
Але з кожним днем у Бахмуті ставало ще страшніше. Тепер і дома мого вже немає… Дуже жалкую, що втратила родинні скарби – ікони.
Артур, студент: «Боляче згадувати»
– Найдорожче, що залишилося у мене вдома – велотренажер. У квітні ми виїхали з міста. Мали надію, що повернемося влітку.
У травні мій батько дістався до Бахмуту, забрав мій спортивний одяг для тренувань, фотоапарат, ноутбук та дитячу колиску для маленького братика, котрий народився 2 травня. Але більш ніхто не зміг повернутися…
Велотренажер подарували мені батьки на Новий 2022 рік. Боляче згадувати…
Катерина, 48 років: «Наче чекав на смерть…»
– Мені не вдалося умовити сусіда евакуюватися. На жаль, я дізналася, що він загинув. Сергій дуже боявся обстрілів. Коли ми ще були вдома, він завжди ховався у підвалі. Наче чекав на смерть…
Ми залишили місто у серпні 2022 року. Благали чоловіка їхати з нами. Але він чекав, що його запросить до себе родина, яка евакуювалася ще у лютому 2022 року. Не дочекався…
Розповідають, що Сергій вийшов з укриття, щоб зігріти води на вогні. Почався обстріл. До підвалу сусід не добіг… Поховали його посеред нашого двору…
Записала Олександра МИРНА.
