Коли прийшла війна, центром тяжіння для багатьох бахмутян став Київ. І саме тут, серед шуму мегаполіса, завдяки в.о. директора Центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» Бахмутської міської ради Валерію Мєркову вдалося зберегти частинку бахмутського спортивного братерства.
Всі негаразди повинні вийти з потом
— Коли ми опинилися в Києві, я розумів: треба щось робити, інакше ми просто згаснемо поодинці, — розповідає Валерій Миколайович. — Спочатку ми з колегами намагалися з’ясувати, хто взагалі з наших оселився в столиці. Часто приходив у Центр підтримки бахмутян «З Бахмутом у серці», просто розмовляв із земляками, з хлопцями-спортсменами допомагали розвантажувати гуманітарну допомогу.
Не всі тоді вірили, що спорт — це те, що зараз потрібно. Хтось казав: «Валерію, який спорт? Тут житло б знайти, роботу…». Багато хто був у глибокому розпачі, у депресії. Але Валерій Мєрков не здавався, бо він знав, рух — це життя, і він рятує тоді, коли опускаються руки.
Він вважає, що бахмутянам пощастило з місцем, — на Оболоні дозволили проводити тренування в парку «Наталка». Спочатку зібрали молодь, організовували їх просто неба. А згодом до бахмутян почали доєднуватися й кияни, і переселенці з інших громад.
Потім ця купка ентузіастів перебралася на базу ліцею №216 Оболонського району. Очільник Центру постійно був на телефоні: дзвонив знайомим, друзям-спортсменам із Бахмута, писав оголошення в бахмутські групи в соцмережах. Бо прагнув витягнути земляків із того стану, коли хочеться просто закритися від усього світу.
—Кожних вихідних чекав наших, — ділиться Валерій Миколайович, — або в парку, або у спортивній залі ліцею. Я завжди казав і кажу: усі негативні думки, всі образи та негаразди повинні вийти з потом. Ти пробіг дистанцію, пограв у м’яча — і голова стає світлішою. Зараз це наша спільна терапія.
Хтось повернувся до тренувань, щоб не зійти з розуму від сумних думок, хтось вивів дітей на майданчик, а хтось знову взявся за професійний спорт. Ми почали шукати своїх. Бо коли ми разом на змаганнях чи просто на пробіжці — ми знову відчуваємо себе вдома…
Газета «Вперед» на своїх сторінках часто розказує про бахмутських спортсменів, що продовжують прославляти наше місто на світових аренах, піднімаючись на п’єдестали пошани не лише з прапором України, а й прапором рідного Бахмута. Водночас існує інший, не менш важливий спорт — той, що збирає людей не заради медалей, а заради підтримки, спільності й збереження здорового глузду в умовах безвиході. Цей рух допомагає бахмутянам й іншим переселенцям відчути, що вони не самотні й не покинуті, навіть далеко від дому. Саме про це говорили наші співрозмовники, які повірили Валерію Мєркову й відгукнулися на його заклики.
— Я з Покровська — міста, яке зараз болить кожному з нас, — розказує пані Оксана, яку ми зустріли в один із недавніх вихідних на бахмутському зимовому спортивному святі в парку «Наталка».
— Я вперше по-справжньому «видихнула», доєднавшись до бахмутян, — зізнається жінка. — Прочитала у групі в соцмережі, що буде такий захід, вирішила сходити… Зустріла людей, які пройшли через те саме, що і я. Дякую бахмутянам, що прийняли у своє коло.
Справжньому святу у той день сприяла й сама погода: нарешті прийшла справжня зима! Поки дітлахи штурмували гірки на санчатах і ліпили сніговика, дорослі взялися за скандинавську ходьбу. Йшли, розмовляли. Хтось жартував, хтось просто мовчав, але це було таке тепле, «донецьке» мовчання. Покровськ, Бахмут, Костянтинівка — тут, у Києві, вони стали однією великою родиною Донеччини.
Від першого забігу до щотижневого ритуалу
— Коли ми з мамою після довгих поневірянь нарешті оселилися в Києві, я відчула себе вимкненою з розетки, — ділиться пережитим бахмутянка Анастасія. — У Бахмуті кожен мій вечір мав свій ритуал: я йшла на «Металург». Це не було професійним спортом, це було «для себе» — побігати, розім’яти м’язи, відчути, що ти жива і тримаєш себе у формі. Ритм кроків по доріжці стадіону був моєю особистою терапією.
У столиці все інакше. Орендована квартира, нескінченні підрахунки бюджету… Коли я глянула на ціни в найближчих спортклубах, зрозуміла — не зараз. А добило те, що поруч із домом не було навіть маленького парку. Просто бетон і чужі вулиці. Я сумувала за рухом майже так само сильно, як за домом.
Усе змінив один день у нашому Центрі підтримки бахмутян. Саме там я зустріла Валерія Мєркова. У Бахмуті його знали всі, хто хоч трохи цікавився спортом. Побачити знайоме обличчя — це вже щастя. А почути, що наше спортивне життя не закінчилося, а просто переїхало — це був ковток повітря. Валерій розповів, що бахмутяни збираються в парку «Наталка». «Приходь, — сказав він. — Там і волейбол, і біг, і всі наші».
Моє повернення в «стрій» почалося емоційно. Разом з іншими бахмутянами я доєдналася до акції «Біжу за Героя України». Ми бігли за тих, хто вже ніколи не зможе вийти на доріжку «Металурга».
І після цього я зрозуміла: мені це потрібно. Тепер раз на тиждень я стабільно їду через пів міста в парк «Наталка». Це мій «день сили». Залишити всі тривоги десь на Оболонській набережній. Зайнятися собою: потренуватися на свіжому повітрі. Поспілкуватися зі своїми: почути рідний акцент, обговорити новини, просто посміхнутися людям, яким не треба нічого пояснювати.
Київ величезний, але в парку «Наталка» я відчуваю ту саму частинку Бахмута, яку ми привезли з собою.
Вони дають нам набагато більше
— Моя двоюрідна сестра — людина-кремінь, — всміхається киянка Ірина. — Після всього, що вона пережила в Бахмуті, я чекала побачити її розгубленою, але вона виявилася міцнішою за нас усіх. Щоразу, коли вона збирається на чергову зустріч зі своїми земляками, я дивуюсь: «Звідки в тебе стільки сил бігати на ці заходи?». Одного разу вона просто взяла мене за руку і сказала: «Ходімо зі мною. Тобі треба це побачити».
Так я опинилася на Оболоні, у залі 216-го ліцею, де панувала атмосфера, яку в сучасному Києві зустрінеш нечасто. Це була їхня «Новорічна казка».
Спочатку було тренування з Оксаною Мельник. Я часто ходжу у фітнес-клуби, де все професійно. А тут дівчата займалися так, ніби цей рух — їхнє дихання. Це була підзарядка для душі.
Потім почалося найцікавіше. Волейбол та настільний теніс. Ми бігали, сміялися, вболівали за «своїх». Це неймовірно — бачити, як командна гра миттєво стирає межі між незнайомими людьми.
Йшла додому й думала: ми, кияни, дали їм прихисток. Але вони дають нам набагато більше — приклад того, як не здаватися.
Можна й онлайн
— Іноді закриваю очі й чую, як риплять кросівки на доріжках нашого «Металурга», — згадує Ніна Іванівна. — Для нас, бахмутянок «золотого віку», ранкові заняття були справжнім ритуалом.
Тепер вона живе на Черкащині. Тиша й природа не замінили звичного руху, до якого тіло звикло за роки. Вихід підказала подруга з Бахмута — онлайн-руханки від Центру «Спорт для всіх». Ніна Іванівна знайшла у фейсбуці відео з тренером Андрієм Фроловим — і відчула себе майже вдома. Енергійні заняття повернули ранок, рух і настрій.
Хто хоче, до речі, може теж доєднатися за посиланням:
https://www.facebook.com/reel/1545787166544292
— Почала вивчати їхню сторінку далі, — ділиться жінка. — Виявляється, що «Спорт для всіх» зараз проводить стільки всього, що я здивувалася.Настільний теніс, бадмінтон і волейбол, турніри з гольфу та стрільба з лука, фітнес та навіть український рукопаш, шахи, шашки на свіжому повітрі та дартс, стрітбол, перетягування линви та футбольні вікторини, навіть катання на сапах… Дуже раджу бахмутянам подивитися, може, щось для себе знайдете.
Рух як вихід із заціпеніння
— Війна ніби «заморожує» людину зсередини. Стан, коли ти почуваєшся «вимкненим з розетки», — це нормальна реакція на ненормальні події, — коментує практична психологиня Олександра Шевченко. — Коли ми починаємо бігати, грати у волейбол чи просто робити руханку, ми «розморожуємо» свою психіку. Тіло починає оживати, а разом із ним повертаються емоції та відчуття контролю над своїм життям. Фізичне навантаження «спалює» стрес.
Коли бахмутяни збираються разом, їм не треба нічого пояснювати. Спільна пам’ять і розуміння болю один одного дає сили дихати на повні груди. Пробіжка в парку чи онлайн-заняття з тренером, якого знав ще в Бахмуті, — місток у мирне життя. Шлях до одужання — діяти разом.
Олександра МИРНА.
Фото Центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» Бахмутської міської ради.
