Четвер. 24 листопада. Стоїмо у черзі за гуманітаркою. Дуже холодно, льодяний дощ б’є по замерзлим щокам.
Перший пішов… Людей стає ще більше. Починається розмова, хто та звідки. У меня дзвонить телефон. Він трошки мене злякав, бо вже пару днів мобільного зв’язку немає. Зовсім. Піднімаю…
Мені розповідають страшні речі: у мій дім знову прильот, чесно кажучи, вже і не пам’ятаю, який за рахунком, сьомий, здається. Снаряд потрапив до спальні сусідки, всі вікна та двері повилітали. А ще щокуюча новина: обстріляна будівля рятівників, серед тих, хто отримав поранення, мій друг дитинства. Поранення у живіт, постраждала печінка. Обіцяють, що буде жити.
Я зітхаю: “Коли ж вони залишать наш Бахмут у спокої… “
І тут, почувши, що я з Бахмуту, підбігає до мене жіночка. Обіймає, наче рідна, та крізь сльози розповідає мені, що вона із Забахмутки. Руки в неї трусяться, очі палають, вона зустріла рідну душу. Ольга Сергіївна розповіла мені, що змушена була тікати з дочкою, бо вона має групу інвалідності. Коли їх домівку знищили вороги, вони взяли з собою дві торби, собаку та кішку. За дві тисячи з кожного доїхали до Києва. Пенсіонерка зітхаючи розповіла, що з житлом у них виникли реальні проблеми. То ніхто не хотів брати жінок з тваринами, то рієлтори сумнівалися у тому, що пенсіонерка та інвалід зможуть оплатити навіть за комунальні послуги. Але домашніх улюбленців не викинути на вулицю, навіщо тоді іх було везти з самого Бахмуту?
Знайшли житло у області. Поки пенсію отримують, соціальні виплати на картку крапають, жити можна. А гуманітарна допомога не дає залишитися голодними.
Так і тримаються. Дуже чекають на повернення, але куди і коли, велике питання …
Поки ми розмовляли, до нас приєдналася ще одна особа з Донецької області.
– Бахмут… Та там пекло. – почала вона бесіду. – Я у вересні виїхала з Торецьку. Чула, що ваш Олексій Рева у місті. Чи то правда? Якщо так, то він великий молодець. Ми чули, що він вже багато років ваш незмінний мер.
Я з гордістю розповідаю про те, що Олексій Олександрович зі своєю командою нікуди з міста не виїжджав, постійно спілкується з мешканцями, вивчає їх потреби, просить евакуюватися, та допомагає всім, чим може.
Поступово наша розмова стає цікавою для більшості людей у черзі. Тут з’являються і мешканці Краматорську, і Лисичанську, Слов’янську та інших місць. У кожного з нас своя історія. Але біль один: війна. І ми даємо один одному обіцянку, що повернемося до свого рідного дому, бо іншої долі нам не треба…
