Бахмутянка Тетяна Ялова, як то кажуть, прокинулася знаменитою. Декілька українських телеканалів показали сюжети про те, що у Ковелі видали ключі від новеньких квартир з меблями, сучасним обладнанням та навіть посудом 24 родинам переселенців. Серед них і наша землячка, пенсіонерка, у минулому викладачка музичного коледжу Тетяна Ялова з сином та онуком Богданчиком. Тетяна Павлівна, оглядаючи нові «хороми», не стримувала сліз. Каже, що кухня навіть вдома була меншою та не такою сучасною.
На багатоквартирні житлові будинки у Ковелі вирішили перетворити дві нежитлові будівлі, реконстувавши їх. Що з того вийшло, який вигляд має житло для переселенців і чи задоволені вони самі, ви можете подивитись у сюжеті, сканувавши QR-код.
Газеті «Вперед» Тетяна Ялова розповіла, шо у черзі на житло у Ковельській міськраді вона стояла давно. Ще коли приходила до ЦНАПу оформляти заяву на компенсацію зруйнованого житла у Бахмуті, їй запропонували: «У нас будуватиметься житло для переселенців, хочете стати у чергу?»
… І ось 8 березня цього року її запрошують у мерію. Коли почула навіщо, мало не зомліла.
-Нас запросили чоловік 25, – згадує жінка. – Розповіли за якими критеріями визначали тих, кому дати квартири. За кожним із критеріїв нараховувались бали. Насамперед, звісно, перевагу надавали тим, у кого в родині хтось воює. Це відразу було 50 балів. Я, чесно кажучи, навіть не сподівалася, що ми увійдемо до числа новоселів. Нас оголосили одинадцятими: “Ялова, у вас 82 бали”. Виявилося, вирішальну роль зіграло те, що ми з Бахмута, міста, якого немає.
За два роки війни родина Тетяни Павлівни добряче натерпілась. У Бахмуті жили по вулиці Захисників України, будинок – за пам’ятником Визволителям Донбасу. Зараз там, як і по всьому Бахмуту, – руїни. З міста виїхали 22 травня, спочатку до Дніпра, потім за допомогою волонтерів дісталися Нікополя. Прожили там понад місяць.
-І умови були хороші, і годували добре, розповідає пані Тетяна. – Але. три аеродроми поруч, самі розумієте, що це означає. Постійні сирени, прокидалися від вибухів. Одного разу вночі такий страшний вибух був, небо чорним димом заволокло. Виявилося, нафтобазу розбомбили. Постійно сиділи в простінку в коридорі.
Онук Богдан знову замовк. Перший раз він на нервовому ґрунті перестав розмовляти, коли з Бахмута виїжджали. Потім потихеньку відійшов, заговорив, і раптом знову…
Стала родина міркувати, куди далі їхати. Волонтери-адвентисти 7 дня запропонували або за кордон, або в Ковель. За кордон Ялові не захотіли. Так і опинилися на Волинщині. Якийсь період жили при бабтистській церкві. У жовтні 2022-го винайняли хатку, навпіл зі ще однією бахмутською родиною, яка пізніше приїхала. І їм, до речі, теж квартиру обіцяють у будинку, який зараз реконструюється.
Майже два роки прожили у тій хатинці без зручностей. Купатися в сусідню котельню ходили…
І тут таке диво.
-Зайшла у свій новий будинок, розридалася, не могла зупинитися, -ділиться своїми емоціями Тетяна Павлівна. – Царські хороми. Квартира однокімнатна, але великої площі – понад 40 квадратів. Величезна кухня, великі ванна кімната і коридор, меблі, сучасна побутова техніка, душова кабінка, пральна машина, холодильник, телевізор, загалом усе, що для життя потрібно.
Потихеньку обживаємося, розбираємося з речами. Їхала з Бахмута в шовковій спідниці та кофтині з коротким рукавом. Прихопила із собою кардиган про всяк випадок. Тепер же обросли речами. Завдяки волонтерам, гуманітарній допомозі та просто небайдужим людям.
-У ЦНАПі дали машину для переїзду і навіть хлопців на допомогу, щоб завантажити-вивантажити. Люди тут дуже хороші, чуйні. Коли дізналися, що квартира на першому поверсі, килимів мені наносили, щоб не холодно було. Хоча тут і так не холодно.
Місто – у Волинській області. Красиве, чисте, затишне. Тривоги тут теж бувають, але вибухів бахмутська родина жодного разу не чула. Потихеньку душею відгріваються. Богданчик ходить до школи, активний, рот не закривається…
Тетяну Павлівну навіть на роботу сватали, до місцевої музичної школи. Але здоров’я вже не те…
Квартиру дали поки що на п’ять років зі щорічним переоформленням договору. Як далі? Хто зна. Треба спочатку дожити до того “далі”. Хто з нас зараз може планувати своє майбутнє на п’ять років?
